Глава 11

Олеся

Олеся стояла серед туману. Десь на обрії свідомості полишилась згадка про дивний холод, страх, зірниці, яскравий спалах світла, але зараз був лише білий туман. Світлий, ніби пронизаний вранішнім сонцем, що веселкою спалахує на межі зору, прохолодний, з ароматом весняного дощу та квітів. А потім попереду дівчина помітила знайомий силует. Сірий! Олеся шалено зраділа й кинулась до нього, але вже на другому кроці її потягло вниз, перед очима все завертілось, а ще за мить тіло старанно відзвітувало, що лежить на твердій поверхні із заплющеними очима. Дівчина від розчарування встигла згадати всі відомі їй варіанти лайки, але, звичайно, то не допомогло повернутись. У вухах замість м’якої тиші з’явився дзвін, крізь котрий, як крізь вату, почали долинати звуки.

–Давай, давай, повертайся до нас, світляк-камікадзе…

–Думаєш, оклигає?

–Якщо вже її сам Сірий висмикнув з лап Тіні…Та вона просто морального права не має, здатися!

–Ще б їй якось повідомити, що вона не має такого права…

–Обіцяю, я повідомлю їй, хто її врятував і яку дурню вона вчинила… Я ж сказала дивитись, а не втручатись, – линув голос, здається, Коййі.

–Сказала вона… Красуня. Я думав ти знаєш, що робиш. Ти сподівалась на її що? Свідомість? Відчуття небезпеки? Та вона ж впритул дуло пістолета не побачить! Вже ж переконались! Якщо ти мала здогад, що вона спробує втрутитись, то чого взагалі її пустила до лінзи? – а це, начебто, сварився Артем.

–Та не могла вона втрутитись, за всіма законами не могла. В неї не просто не мало бути сил щось змінювати. Тим паче я не думала, що Тінь до неї  тут дотягнеться. Так, дівчина себе викрила, але власноруч перекинути Тіні місток… Так не мало бути…

–Вперше бачу таке самовпевнене дурисько без інстинкту самозбереження. От навіщо лізти рятувати ще когось, коли геть нічого не розумієш, ще й сама вже по краю ходиш?

–Може це й впало в око Сірому? Цим вона йому і сподобалась?

–А що, справді сподобалась? – заради спогаду про Сірого, Олеся навіть знайшла сили повільно відкрити очі.

–О, ти диви, ожила! – радісний скрик Артема боляче різонув по вухам, та дівчина на це не зважала.

–Ви говорили… про Сірого. І що я йому сподобалась. Може повідомите мені нарешті, хто він такий?

–Повідомлю. Й про те, що лише дякуючи йому ти ще жива, теж повідомлю, – полегшено-роздратовано відповіла Коййя. – Вбити тебе мало…

Дівчина скривилась. Які знайомі обіцянки. Колись її сестра теж, якщо раділа, що Олеся виплуталась з якоїсь халепи, одночасно обіцяла прибити, а вже класична погроза мами «втопишся, я тебе вб’ю», взагалі викликала багато питань в частині мотивації.

Роззирнувшись, дівчина з’ясувала, що знаходиться все у тому ж стародавньому місті (це ж треба навіть не перемістилась, доки знову бездиханним тілом прикидалась!), але на гори вже опустився вечір й заглядав у вікно кам’яної будівлі яскравими зорями. Олеся лежала на невеликому кам’яному підвищенні, застеленому туристичним килимком і ковдрою, поряд на розкладному столику стояв термос, таця з хлібом й порізаними овочами, рюкзаки. Артем чаклував над невеличкою пательнею, що стояла перед входом будівлі на хитрій конструкції, під якою весело танцювали язики полум’я. Схоже цей красень не так вже й переймався її станом, якщо знайшов час для приготування вечері.

Повітря було насичене запахом дощу, мокрої трави а також ароматом смаженого м’яса і спецій. Вдихнувши все це Олеся відчула, що в перших рядах прокинувся голод. Може й непогано, що тут їжа готується, он як організм одразу життям зацікавився…

Коййа допомогла дівчині всістись, замотавши її у ковдру, як хворе дитинча.

–То розкажете? – нетерпляче зазирнула їй в очі Олеся. Жінка скрушно зітхнула, повернулась до вогню.

--Врятували на свою голову. Схоже ікіґай цього дівчиська – випадати самій та висмикувати всіх з зони комфорту, – пробурмотів Артем, перевіряючи ножем готовність м'яса.

--А хто такий ікіґай? – закліпала очима Олеся, підозрюючи, що її тільки-но витончено вилаяли.

--Призначення. Філософія знаходити задоволення у щоденних справах, – фиркнув чоловік.

--То ти натякаєш, що для мене задоволення і звична щоденна справа топитися в глюках посеред екзотичних гір? – відверто обурилась дівчина.

--Прибери гори, й усе інше ти мала й раніше. Хіба що Сірий поряд не пробігав, – закотив очі Артем. 

--От, Сірий. Хто він такий? Розкажете мені нарешті про нього? Що він за диво таке, що ви колами ходите навколо його персони, але так нічого конкретного й не кажете.

–А він не та особа, про яку можна щось конкретне розказати…– мовила Коййя, дістаючи з кам’яної полиці дерев’яні таці, – Сірий… Сірий – то могутня і загадкова персона. Ніхто точно не знає звідки він і хто, та він дуже давній. Час майже не має над ним влади. Я зустрічалась з ним лише декілька разів за життя, а воно в мене було досить довге, як для людини. Але наші зустрічі не схожі на посиденьки друзів, й тим паче він мені не диктував свою автобіографію. В більшості все зводились до того, що він попереджував про небезпеку, або вказував на помилки. А помилок я свого часу наробила достатньо, та й впевненості у власній правоті мала на десятьох… Тож всім порадникам, чи тим, хто намагався мною керувати, було не солодко. Але врешті я загралась і йому довелось мене рятувати.