Багряна

Глава 12

Олеся

Олеся так і не наважилась відволікти Коййю від думок, бо жінка виглядала настільки заглибленою у себе, що здавалося торкнись її, й з’ясуєш, що перед тобою пуста оболонка, бо душа десь завіялась у термінових справах.

 Дівчина тихенько повечеряла, віддавши дань кулінарним талантам Артема, запила все смачним трав’яним чаєм і, подумки люто сварячи себе за надмірну сором’язливість, мовчки скрутилась клубочком на імпровізованому ліжку. Сон старанно загортав її у обійми. Взагалі Олеся відверто втомилась від оточуючої чудасії й дуже хотіла додому, тож заплющуючи очі мріяла хоча б у сні побачити рідне місто. І воно їй дійсно наснилося…

Знайомі вулиці та проспекти були старанно заметені снігом, наче планували конкурувати з кадрами фільму «Післязавтра». Це було досить незвичне видовище у їх краях, де й на новий рік може спокійненько дощ йти. Але зараз все було білосніжне, проте ефект від незвичної зимової краси чомусь був не казковий, а моторошний. Здавалось ніби рідне місто позбавили можливості жити, рухатись вперед, полишили виживати…

Спочатку Олеся ніби летіла над будівлями, а потім раптом опинилась посеред білосніжної вулиці. Очі сліпило яскраве сонце, що віддзеркалювалось від вкритих льодом дерев, стін, стовпів з ліхтарями і нескінченного килиму снігу. Дівчина звідкись знала, що на вулиці шалений мороз, такий, що навіть дихати холодно, та не відчувала його. Знання було якесь стороннє й незвичне. Наче чуже знущання. Наче це Олеся в усьому винна…

Дівчина спантеличено помотала головою  та спробувала роздивитись куди саме її закинуло сновидіння.  Вона стояла між двома рядами триповерхових будинків, засипаних та обліплених снігом настільки, що їх жовто-рудий колір ледь проглядав.  Ось між однією з будівель мелькнула людина, що вперто пробиралась нерозчищеною вулицею, намагаючись відкопати немічних сусідів. Ось ще хтось махає лопатою попід домом. Але таких активних було мало і вони більше нагадували привидів, смертників. Схоже більшість жителів сиділи вдома, намагаючись перечекати напасть.

Дівчина невпевнено погребла заметами. Йти було важко, бо снігу було вище поясу, а там, де між будинками завивав вовком вітер, взагалі височіли замети по два-три метри заввишки. Одна радість – Олеся занурювалась у пухкий сніг, але не відчувала холоду. Навіть на долоні сніжинки не танули, а лежали як новорічні прикраси. Футболка й штани дівчини, в яких вона засинала, і в котрих чомусь опинилась посеред зими, були за такої погоди геть недоречні, а обліплені снігом виглядали взагалі дико, втім йти то не заважало. Прооравши глибоку колію у білому килимі, Олеся вийшла до невеличкої огородженої металевим парканом церкви, побачила ліворуч знайому будівлю з колонами і нарешті впізнала вулицю Бакінських комісарів, проспект Панфілова. Але настільки пустими вона їх вперше бачила. Усвідомлення того, що це сон, поєднувалось з надмірно детальною реальністю жаху. Дівчина вже рада була б позбутись цього дивного сновидіння, але прокинутись не могла. Вона мала змогу лише розгублено повзти крізь білі кучугури, роздивляючись засипані автомобілі, вкриті кригою будинки, рекламні баннери, довжелезні бурульки, нечисленних птахів, що наїжачені завмерли на гіллі вкритих льодом дерев. Під одним з таких дерев, Олеся зупинилась, розуміючи що безцільно блукати їй елементарно набридло, але й якихось подій сон, схоже, не передбачає. Дівчина задумливо підняла голову до неба, по котрому саме повзла напівпрозора хмаринка розсипаючи маленькі сніжинки. Ті сніжинки так граційно кружляли, зблискуючи у сонячних променях всіма кольорами веселки, що Олеся мимоволі замилувалася. Їх ставало все більше й більше, і ось вже весь світ сховався в білосніжному савані. Зникло у хмарах сонце, а оточуюче місто з сяюче-скляного перетворилося на сіре…

Олеся рвучко озирнулась, наче її хто штовхнув у спину. За пеленою снігу, посеред пустої вулиці, вона побачила знайомий силует. Сірий! Він стояв стомлений, зігнутий, наче несе на собі  важкий тягар і вже просто не має сил ступити й кроку.

–Милуйся дівчино. Тепер він мій…– байдужий, тихий, як шелест торішнього листя, голос обережно торкнувся її слуху. Олеся не одразу й зрозуміла, що то з нею розмовляють. – Він програв…

–Ні…

–Обміняв тебе на себе…Дурень…

–Ні…– Олеся відчула, що починає задихатися від жаху, а також від того, що знала, відчувала – їй сказали правду. Неможливу, неправильну, але правду… Стиснувши до болю кулаки, вона не помітила, як розрізала долоні власними нігтями. На сніг капнула невелика крапля крові, а по щоках полилися сльози.

 –Милуйся востаннє, більше ти його не побачиш…

Сніг почав посилюватись, зовсім приховуючи дорогу постать. Піднявся вітер, що жбурляв Олесі жмені снігу в лице та зводив нанівець всі зусилля добігти до чоловіка, який раптом став найдорожчою людиною на світі… Дівчина грузла й падала, але не могла подолати навіть пари кроків. Відчай затопив свідомість. Намагаючись вирватись із м’яких проте на диво цупких обіймів снігу Олеся вкотре впала й розлючено вдарила обома руками по білому савану.

–Та дай же ти мені пройти, грьобана зима! – відчайдушно скрикнула дівчина. Руки запекло, наче вона вдарила по битому склу, зате сніг перед дівчиною буквально змело дивною ударною хвилею. Олеся важко піднялась з колін, наче розриваючи якісь невидимі пута, зробила крок, другий і, набираючи швидкість, помчала до зникаючої фігури. За тендітною дівочою постаттю по білій вулиці полишались краплі крові на снігу та ледь помітний оку багряний туман. Вітер рвав та тріпав людину, намагаючись зупинити, відштовхнути, а потім раптово вщухнув і Олеся опинилась перед омріяним чоловіком. Він повільно випростався, наче скинув зі спини кам’яну брилу. І тут дівчина зрозуміла, що це не Сірий… Дуже схожий на нього, як близнюк, проте… не він.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше