Глава 17

Емма

Емма припаркувала авто та прямувала до банку, коли помітила за вікном невеличкого кафе знайому дівчину-світляка. І це мишеня тут! Білявка зупинилась та невдоволено окинула поглядом нахабне дівчисько, котре задумливо пило гарячий шоколад. Та це ж непорозуміння має по кутках ховатись від Тіні та хижаків, помирати від розриву серця, як морська свинка, від раптового гучного звуку, а вона… життям насолоджується!

Круто розвернувшись, жінка впевнено попрямувала до кафе, плануючи прояснити ситуацію хоч із цим cвітляком.

Нелякане дурисько було настільки безтурботно-замріяним, що помітило гостю, лише коли та впевнено всілась перед нею і з викликом дивилась прямо в очі. По обличчю «мишеняти» проскочило нерозуміння, ніби вона намагалась згадати де бачила Емму, що остаточно вивело жінку з рівноваги. Та це мишеня просто знущається! Це ж вміти треба, настільки видресирувати власний склероз!  

–У мене є до тебе розмова, – відчутно поскрипуючи зубами від люті мовила білявка, зневажливо окинувши поглядом як скромно вдягнуте дівчисько, так і непрезентабельний столик, за яким та облаштувалася.

–А я не маю бажання спілкуватись, – неочікувано байдуже мовила дівчина, нарешті сфокусувавши погляд на непроханій гості. І той погляд був …невдоволений! Знайшлася тут цариця Савська!

Емма вже набрала повітря, аби барвисто пояснити цій нахабі, «де раки зимують і коли їх варять», як за спиною «мишеняти» з’явилася величезна багряна хижа пащека з лютими вогнями-очима. Звичайні люди те видиво не бачили, а от біляка від нього сахнулась, ледь не впавши зі стільця. Намагаючись втримати рівновагу, жінка випадково зачепила дівчину й миттю відсмикнула свою руку, бо відчуття було таке, наче торкнулася не людини, а розпеченої лави.

–Вибач…– Емма підскочила і, потираючи постраждалий зап'ясток, позадкувала, доки не наткнулася на інший столик за кілька метрів. Банальний страх не давав жінці змоги повернутись спиною до вишкіреної пащеки. Здавалось, тільки опусти погляд, і ті хижі зуби роздеруть на шмаття прямо посеред кафе.

Але, як не дивно, та хижа примара не напала, а її господарка лише знизала плечима, відвернулся й, схоже, майже одразу забула про Емму. Жінка ж, знайшовши нарешті сили видихнути, розгублено присіла на перший ліпший стілець, спостерігаючи, як поступово вишкір багряної енергії приймає подобу плаща та зручно влаштовується на плечах «світляка». Білявка спантеличено потирала свій зап'ясток, на якому чітко проявився опік у вигляді химерної стрічки. Червона стрічка… Невже це вона? Але як ця дівчинка стала чимось незрозумілим, сильним і абсолютно недосяжним? Чому? Звідки в неї такі сили?

Емма намагалась оговтатись та проаналізувати ситуацію, але, мабуть, в цьому кафе сьогодні Долею не передбачені були спокійні роздуми, бо за мить двері відчинились, впускаючи до зали морозне повітря й старого знайомого білявки – Артема.

Кожен раз, коли Емма зустрічалась з цим супротивником, вона щиро шкодувала, що не може хоч трохи ближче до нього підібратись. Від цього чоловіка віяло силою, впевненістю, надійністю. А ще неймовірним теплом, але лише тоді, коли він дивився на чергового «нещасного зайчика», що потребує порятунку. Екселенціе якось вловив бажання Емми отримати цей трофей і відверто розсміявся, пояснивши, що рятівників дуже важно приручити, а такі, як Артем, відкривають свою душу лише для кохання з великої літери, занадто високого та світлого, для такої, як Емма. Дивно прозвучало слово «кохання» у виконанні Екселенціє, й ще довго воно гуляло луною у спогадах білявки. Кожен раз коли жінка потім поверталась думками до «рятівника травоїдних», відчутний смак гіркоти з’являвся на її губах. А зараз, спостерігаючи за цим чоловіком, вона взагалі раптом відчула себе звичайною людиною, нещасною маленькою дівчинкою, що впала з велосипеда та збила колінку. І так захотілося, аби хтось пожалів, промив рани, обійняв за плечі та налив теплого молока з печивом, як колись давно-давно, у забутому дитинстві. На очі Емми раптом навернулись непрохані, геть неочікувані сльози й великими краплями покотились по щоках.

Тим часом об’єкт її прихованих думок щиро усміхаючись підійшов до Олесі та спробував заговорити, сідаючи на той самий стілець, з якого кілька хвилин тому підскочила білявка. Але мишка-шаманка, не стала слухати чергового співбесідника й, схоже, абсолютно не розділяючи його радості від зустрічі. Багряна енергія навколо дівчини знову продемонструвала лютий вишкір, від якого Артем зблід, ледь чи не до кольору пергаменту, а сама панянка рвучко піднялася та полишила приміщення, махнувши наостанок, ніби крилом, дивним плащем. Чоловік же полишився розгублено сидіти, а потім, засмучено обвівши поглядом невелике приміщення, наткнувся поглядом на Емму.

Білявка відвернулась, розуміючи, що виглядає зараз не кращим чином, та Артем, як на зло, встав і направився до неї. Емма подумки вилаялась.

–Привіт, Пітьма. Чого плачеш? Тебе вкусила маленька дівчинка? – спитав чоловік, впевнено присідаючи навпроти. Проте у його голосі звучало не знущання, а радше співчуття.

–Угу, – шмигнула носом Емма та, неочікувано для самої себе, показала обпечену руку своєму противнику.

– Не варто було тобі Олесю чіпати, – зітхнув Артем і несподівано обережно погладив опік пальцями.  Емма від такого вчинку на мить просто примерзла до стільця, ще й постраждале місце, як не дивно, боліти майже одразу перестало. Лише вітіюватий слід, як мітка, що чимось нагадувала петлю Мебіуса, став чіткішим.

–Олеся… То он як це неподобство звати… Втім, мені здається, тобі теж були не раді…– нарешті оговталась Емма, дістаючи з сумочки косметичку, аби поправити зіпсований макіяж.