Багряна

Глава 18

Олеся

Крізь завивання вітру і мороз Олеся відчула дивне тепло. Воно змушувало тіло прокидатись, боротись з холодом, відволікало від чудового, тихого заціпеніння, котре несло забуття. Важко розліпивши повіки, дівчина каламутним поглядом дивилась на чудну людину-веселку, що присіла перед нею в оточенні червоної хуртовини. Незнайомець обережно обтрушував з дівчини сніг. Ледь змусивши повіки кліпнути, Олеся повернула оточуючому світові реальні кольори й тепер перед нею сидів навприсядки звичайний чоловік, в світлому, значно засипаному снігом пальто. Незнайомий і знайомий одночасно. Вона дивилась на нього відчуваючи десь в середині грудної клітки біль, як від застарілої рани.

–Хто ти?...

–Я прийшов допомогти…

–І чим же? – неприхований сарказм переплітався в її голосі з байдужістю.

–Тобі потрібно відпочити, – уважні сірі очі, здавалось дивились просто в душу. От тільки чи була в неї та душа?

–Цим і займалась.

–Не тут.

–Чому? Тут дуже непогано, – Олеся відчувала, як у ній розгортається роздратування від його спокійного доброго голосу. Біль від усвідомлення причини втрати сестри ятрив душу, не звертаючи уваги на те, що сил на лють вже не полишилось. Ніби, доки вона плакала, вся її лють витекла, як випущена з артерії кров. От тільки життя чомусь полишилось.

–Ти втомилась. Подивись, що ти зробила з містом…– він кивнув за межі дзвіниці. Олеся важко піднялась й байдуже кинула погляд туди, куди показував «добрий самаритянин».

–Ну сніг пішов. Гарно.  Снігоочисна техніка в поміч. А я тут до чого?

–А ти другим зором подивись.

–В мене лише один.

–Ні, ти знаєш, що то не так. Зберись. Подивись…– мовив чоловік. Дівчина критично хмикнула, згадавши, що має певні здібності. Прокляті здібності, що вартували життя її сестри… «Подививсь, подивись…» Навіщо? Що це змінить? Кому допоможе те, що вона щось там побачить? Кому взагалі потрібне те її кляте знання, сили, життя?

Втім, попри ці думки, Олеся таки відкрила очі, подивилася на світ, ніби крізь прозоре марево, й майже оцінила феєричне видовище.

Місто наче залили кров’ю. На яскравому фоні тьмяно проглядали контури будинків, де-не-де з виступаючих конструкцій рваними ганчірками, звисали якісь сірі тіні. По багряному снігу блукали підсвічені, як новорічні іграшки, нечисленні перехожі. Дзвіниця, на якій стояла сама Олеся, світилась рівномірним золотавим сяйвом. Іноді на нескінченному кривавому савані були помітні якісь плями, ніби хто на червону фарбу капнув  чорнил.

–Що це?

–Твій біль, твоя лють. Ти буквально змела більшу частину темних сутностей, які мешкали в цьому місті, і пристойну частину їх помічників.

–Я?

–Бачиш, ті темні плями? Це залишки темряви, іноді, щоправда, і людей, якщо темрява, то все, на чому трималося їх життя.

–І багато таких було в місті?

–Достатньо. Більше, аніж воно могла витримати.

–Хто б міг подумати…, – Олеся, посунувши дивного чоловіка-веселку, пішла вниз сходами.

–Куди ти?

–Донизу. Подивлюсь, як зблизька виглядають поминки по моїй сестрі.

Не чекаючи відповіді, дівчина почала спускатися. Сходи під ногами світились сонячним кольором, червоні поодинокі сніжинки, що торкались стін дзвіниці, теж набували золотого кольору. Схоже деякі будівлі могли  впоратись з її люттю. Ефектно. Вийшовши  з дзвіниці, Олеся деякий час роздивлялась, як більшість території лаври, поступово змінює колір червоного снігу на золотий. На цьому теплому фоні грізно червоніли дахи та дерева за стінами території ченців.

Кліпнувши, дівчина повернула собі нормальний зір й відмітила, що так світ виглядає набагато банальніше. Білі замети, де до колін, до по пояс, сірі будівлі, нечисленні перехожі.

Вийшовши за межі монастирської землі, Олеся підняла голову. Вітер завзято розганяв хмари, й між ними вже проглядало блакитне небо. Судячи з висоти заметів, сиділа на дзвіниці вона довго. Втім, байдуже…

–Куди ти? – сірі очі чоловіка дивились з тугою, ніби прощались. Дивний незнайомець стояв поряд, не роблячи спроби підійти, не намагаючись завадити.

–Не знаю. Ти так і не відповів на моє питання. Хто ти?

–Я – Сірий…– тяжко зітхнув співбесідник і наче ще щось хотів додати, та промовчав.

–Ти Сірий, церкви золоті, люди – білі, тварі –темні. Судячи з імені, ти щось середнє між усіма, така собі збірна солянка, –  похитала головою Олеся. – Що тобі від мене потрібно?

–Я хотів допомогти.

–Так само, як і Київ? Мені щось янгол-охоронець видав забагато помічників. От тільки ціну допомоги зі мною не погодив… Досить. Далі я краще вже якось сама, – дівчина розвернулась й пішла донизу заметеною вулицею. Її мало хвилювало, що про неї подумає цей дивний чоловік. Та й чи людина він, її вже не дуже цікавило. Вона відсторонено дослухалась до міста навколо. Київ схожий був на людину, яку після довготривалого тримання у брудній камері, неочікувано відмили в гарячій ванні з милом та жорсткими мочалками. Місцями шкіра стерта від старанного тертя, місцями відкрились виразки, місцями проявились старі рани. Та в цілому він почувався непогано, навіть можна сказати гарно, готовий успішно воювати із загарбниками. Ось навіщо місто її гукало на дзвіницю – показати минуле, очиститись її болем і люттю… Олесю полонили образа і сум. Її просто використали. Місту потрібен був чистильник і воно  забезпечило  собі такого. Зробило все, аби зберегти життя потрібній персоні до слушного моменту. Але якою ціною! Пішаки, всі в цьому житті лише пішаки, особливо якщо тобі старанно розповідають, що ти король… Завжди варто пам’ятати, що наявність корони на голові, без потрібних навичок та знань, може забезпечити хіба що зірковий час на ешафоті…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше