Глава 19

Олеся

Олеся не пам’ятала скільки часу йшла полями і розкинувши руки, як крила, креслила за собою червоні лінії. Біль вже не випалював  зсередини, він просто був, тупий, ниючий, незмінний. Біль від втрати сестри та розуміння причин її загибелі, розчарування та повна байдужість до світу…

Поступово повернулись всі спогади. Про сестру, про дар, про Артема, про Сірих… Але ці знання втратили свою значущість та виглядали, як старі фотографії, котрі нічого не можуть змінити, повернути, а лише ятрять рани та занадто яскраво демонструють, що саме полишилось назавжди в минулому.

Дівчина відчувала, що той шалений біль на дзвіниці був завершальним акордом її змін. Але розбиратись у них, шукати винних, прагнення не було. Була лише втома й бажання піти. Тому, прямо від стін Києво-Печерської Лаври Олеся й пішла. Пішла просто в чергову хуртовину, полишивши за спиною давнє місто, яке виявилось не таким вже й добрим. Втім, може тому воно досі й стоїть, бо знає, як собі допомогти, кого поставити на варту, кого кинути в бій…

Чоловік-веселка, той, кого вона в Перу з дитячою наївність  вважала «ти самим, єдиним», зараз лише нагадав про те, якою вона вже ніколи не буде. Доброю та наївною. Не зможе просто, ні пробачити, ні покохати. Біль, байдужість і сила були її суттю. Три дари, що рівні прокляттю...

Пройшовши не одну сотню кілометрів: повз міста, села, лісами, полями, по шапках снігових кучугурі, котрі чомусь не провалювались під вагою її тіла, по вкритих кригою ріках, Олеся з сумом відмітила, що не відчуває ні втоми, ні голоду, ні холоду. Із кінчиків дівочих пальців нескінченно лилася червона енергія, полишаючи за спиною Багряної вітіюватий візерунок кольору крові.

–І не кров же… Будь-яка кров вже б давно скінчилась… То у що ж я перетворилась? І навіщо? –  мовила Олеся, кинувши погляд на той ,досить моторошний, слід.

Махнувши рукою, намагаючись припинити нескінченний «розпис пейзажу», дівчина неочікувано намалювала просто у повітрі сяючий вензель. Схиливши голову роздивилась його, задумливо додала чудні ріжки, ніжки, а потім одним махом стерла, з тугою озирнулась. Зараз дівчина стояла на схилі пагорбу. Десь внизу петляла широка річка, далі стіною стояв засніжений ліс, виднілися села, люди, строкате переплетіння доль… Куди не піди – усюди ті нескінченні візерунки буття…Заплутані, суперечливі, але якщо раніше вони  викликали бажання розібратись, виправити, розв’язати вузлики, то зараз дівчина спіймала себе на тому, що ладна одним махом всі обірвати… З гіркотою усвідомлюючи це, Олеся бездумно щось малювала червоними стрічками перед собою в повітрі, подумки шукаючи вихід з ситуації. Хотілося втекти. Сховатись, перечекати  чи опанувати це безумство. Їй потрібен був вихід. Куди завгодно, аби лишень подалі, туди, де ніхто її не чіпатиме, не знайде, не спробує знову використати…

Між тим з-під дівочих пальців з’являвся прямокутний контур отвору, рельєф дверного полотна, простенька ручка. Олеся відволіклась від думок, задумливо подивилась на створену дитячу карикатуру дверей, з сумною усмішкою торкнулась ручки, і раптом… малюнок пішов брижами й в кривенькому контурі проявився, ніби в тумані, дерев’яний будинок, ялинковий ліс з золотими та багряними вкрапленнями листяних  дерев.

Олеся здивовано закліпала очима.

–Це щось геть новеньке…

Вона не відчувала страху, небезпеки, хіба що ледь помітне відлуння цікавості, що було першими живими емоціями за останній час. Дівчина задумливо озирнулась навкруги і впевнено ступила у прохід, полишивши за спиною засніжений пагорб. Її огорнула приємна прохолода, ніби вони пірнула у холодну воду, й ось повністю проявився перед очима осінній ялинковий ліс, будинок складений з круглих полін, яскраве блакитне небо над верхів’ями дерев… Закривши очі, дівчина відчула, що на багато кілометрів навколо, немає жодної людини. Звірі, птахи, інші сутності, але не люди… Це добре… Не впевнена була Олеся, що людям варто з нею зараз зустрічатись.

Будинок виявився досить старий, добротний і, здається, покинутий. Двері довго не піддавались, доки Олеся роздратовано по ним не грюкнула кулаком, розсипавши сніп червоних іскр. Це подіяло, але не так як очікувалось. Яскри закружляли навколо дівчини та сплівшись у химерний візерунок, попливли до впертих дверей,  заповнили ледь помітні заглиблення на полотні. Схоже, цей дім був не простим і чекав саме на такого гостя.

Піч, застелена білою пухнастою шкірою лежанка, дерев’яні старовинні шафи, комод, підлога, що поскрипує під ногами, заплетені павутинням вікна, чудернацький дерев’яний стіл, три стільці, під дахом висять жмутки запилених трав. Дивний дім, але… тут було несподівано спокійно, затишно… А ще крізь пальці Олесі перестала текти, як з відкритої рани, червона енергія.

Посунувши один стілець, що виявився напрочуд важким, дівчина всілася біля вікна. На столі стояла невеличка глиняна миска та вкрита шаром пилу фігурна вазочка з сухим букетом. Хто б тут не жив, зараз його немає. І немає дуже давно. Та цей хтось, був явно не простою людиною, бо серед засушених квітів золотаво-червоним світлом світилися зіркоподібні квіточки звіробою. Такий собі «привіт» від колишнього господаря. Енергія, влита у квітку була легка, ненав’язлива і на диво приємна. Ніби рідна…

Відкинувшись на спинку стільця, Олеся окинула поглядом шафи з акуратними рядками товстих книг,  торкнулася пальцем дерев’яної стіни і нарешті ледь помітно усміхнулась. Схоже Всесвіт допоміг їй показати панам Сірим симпатичну дулю, бо цей будиночок був гарно схованим на межі реальності, в місці, де багато років зберігалася тисяча і одна таємниць Багряних. Таке собі «Родове гніздо», що обіцяло спокій та час, можливість пізнати себе, без сторонніх копняків…