Байстрюк

На свіжовибіленій стіні старенької школи майорів свіженький напис: «Майструк – Байстрюк». 

Це про мене.

Безбатченком поза очі називали, але поки була жива мати, ніхто про нас на парканах та шкільних стінах не писав. Мабуть те, що мама працювала в райдержадміністрації їх стримувало. Як не як була начальницею. Синків і дочок начальників зазвичай не чіпають. От і мене не сильно допікали.

До того, що ріс без батька я звик. Мама казала: «В когось є обоє батьків, а в когось лише тато чи мама. Таке буває». От тим «таке буває» й відмахувався, коли хлопці починали прискіпуватися чи дівчата хотіли попліткувати. Але що мені до того! Мені б Людиною вирости! 

Якщо в мене батька нема, то я вже і нічого не вартий? 

Я ж в свої неповні п’ятнадцять і їсти зготувати вмію, і в хаті приберу, і посуд помию. А ще я сам полагодив крани у ванній, поміняв розетки в квартирі, ремонт мамі допоміг зробити. Мати казала, що чоловік повинен вміти своїми руками на хліб заробляти, лад місцю, де живе давати. Я це розумів по-хлопчачому: вчився старанно, щоб маму не засмутити, дядька Миколу штурхав, аби роботи чоловічої вчив. Я - мамина опора. Мати ж на світі одна… Була…

Вже тиждень, як немає неньки…Сказали, тромб обірвався. Де він в такій маленькій, худенькій жінці взявся? Вона вела активний спосіб життя, нічим не зловживала. Нервувати вдома я їй не давав. Оберігав рідненьку, так як дід Остап та баба Орися колись навчили. 

Батько-батько! Про тата мати говорити не хотіла. Я прийняв її «таке буває» та не пік душі. Якщо з нами немає, то є причина. А чи живий чи мертвий, Бог  знає… 

Чого я таким ріс не міг собі пояснити й ніколи не тужив над цим. Тільки чомусь, коли вчув те «байстрюк» та усвідомив, що то про мене, ридав більше, ніж від «сирота» на похороні мами. Я ж був улюбленим сином, а тепер мені дали скуштувати злої долі. І не знати чия доля гірша: сиротинська чи байстрюківська… 

***

Після похорону мами тітка Маня й дядько Коля про щось довго шепотілися на кухні. Розумів, що про мене. Підслуховувати не збирався. Мама вчила, що в людини є почуття власної гідності. Воно підказує людині де добре, а де – зле. От я і вважав, що ховатися за дверима, підслуховуючи чужі розмови – нижче тої гідності.

Дядько Коля постукав до кімнати. Увійшов та винувато сів на край ліжка.

– Синку, – розпачливо смикнув плечима, – бач, таке діло...Іри...сестри…твоєї мами вже нема. Треба якось вирішити з ким тобі бути й де тобі жити. Моя Маня… – він закашлявся. – Ну, вранці, мабуть…

Замовк. Нервує. Смикається.

Дядько Коля завжди мене за рідного мав. Три дочки в нього, а я – як син. Тітка Маня не любила мене. І я не шукав тої любові. В мене була МАМА.

Сумно дивився на дядькове хвилювання. Так боляче від того, бо знаю ці його недомовки. Тітка Маня знов щось навигадувала, аби до них не їхав.

Боже! Боже! То куди мені тепер? Навряд чи лишать самого господарювати! Діда з бабою давно нема… Ох, доле моя сирітська!

Став на коліна, дядькові в ноги вперся.

– Ви…ви ж мене заберете? До себе, в село. Я вам все-все робитиму! Я надійний. Самі знаєте, який я!

Плачу, як їхня трирічна Манька, коли впаде.

Дядько гладить мене по русявій з кучериками голові.

–Вітю! Тут таке діло… До батька твого їдемо завтра!

Затамовую подих. Ох, недобре чує моє серце! Руки стискаються в кулаки, боляче втискають моє хвилювання в шкіру. Бачу, як пролягла складка між дядькових брів. Супиться. Видно, не подобається йому те, що тітка Марина придумала. А дядько «своїй Мані» рідко слово поперек скаже! Значить, не перепер!

– Батько – то батько, – кидаю якось байдуже, ніби й не моїм голосом. – Підготую чистий одяг.

Цими словами даю зрозуміти, що як вирішили за мене, то й про що говорити.

Дядько пішов, а я все дивився у вікно. Думав. Ні, не про батька. Боявся навіть уявляти який він, що то за зустріч буде. Я думав про МАМУ.

Грудень, а за вікном хлюпотить дощ. Мама любила сніг. Ми любили. Завжди гралися в сніжки, ліпили снігову бабу та льодові палаци, як був малим. Підріс – на лижі став. Ходили з гірки з’їжджати. Ради мами на ковзанах навчився кататися, ще й такі піруети робив, хоч у фігуристи записуй! Аню, свою сусідку по парті, так навчив їздити, що всі її  «брати» з зібрання тепер і слова кривого їй не кажуть!

Аня… Потрусив головою, відганяючи думки. Мамі так і не сказав, що Аня подобається. Бо ж якщо серйозно до справи такої братися, то і теми батька не обминути. А тепер з ким про те говорити? З тіткою Манею, яка десь мого батька знайшла?

Який батько! Не знаю ніякого! Не хочу! Ви мені МАМУ мою поверніть!

Північ. Давно пора спати. Ліг в ліжко. Накрився з головою, бо думи, як коні стрибали в тій голові. Виповз, зняв телефон з зарядки, відкрив Біблію та довго читав. Мама завжди читала вголос Псалми, коли нападав сум. Тепер моя черга читати, бо туги аж через край!

Мати читала з великої Біблії. Три роки назад їй хтось на роботі подарував. Тоді ж заходилася вона до церкви бігати і… перестала. Спитав якось, чого в неділю на службу не збирається і чи не образив хто. Мати тоді відрізала: «Ті люди з Богом не розмовляють!»