Банда Велосипедистів

2

Захар Дмитрович відвів Давида на поверх вище, в офіс де працювали інші слідчі, програмісти, які допомагали слідчим шукати потрібну їм інформацію, секретарки які вели документацію. Представивши Давида всім його новим колегам, він відразу перейшов до суті.

– Отже, хлопці, годину тому було пограбовано «Південний Банк Левполя» який знаходься в Залізничному районі міста, коли приїхала поліція на виклик, злодії вже втекли з місця злочину. Вам потрібно поїхати та допитати свідків.

– Добре, Захаре Дмитровичу буде зроблено, – відповів Адам.

Адам вийшов із відділку та попрямував до своєї машини, Давид пішов слідом за ним.

– Давай, сідай! – сказав Адам коли вони підійшли до машини.

– Це твоя машина? – запитав із подивом Давид.

– Та, а що таке?

– Та нічого, класна машина в тебе Адам, я б теж собі таку купив.

– Дякую, давай поїхали нема часу на розмови.

Вони сіли в машину та поїхали до банку. Приїхавши на місце злочину вони побачили навколо багато людей, які стояли за огороджувальною територію, також було багато журналістів, які вели репортаж із місця подій. Зайшовши всередину банка вони в першу чергу привіталися із поліціянтами, які там були, та сказали всім свідкам, щоб підходили до них по одному на допит, а самі сіли за стіл в дальньому кутку банка, та покликали першого свідка.

– Добрий день, сідайте, будь ласка, – сказав Адам коли перший свідок підійшов до них. – Представтесь, будь ласка, як вас звати? Скільки вам років?

– Вітаю, мене звати Макаренко Григорій Кирилович, мені сорок два роки, працюю охоронцем в банку вже майже два роки.

– Розкажіть що тут відбулося? Скільки було злодіїв?

– Отже, коли відбувся напад я був в туалеті, почувши крики я зразу вибіг звідти з пістолетом, але нічого не зміг зробити. Їх було більше за мене, тому мені довелося їх послухати, опустити пістолет на землю та віддати його їм.

– Скільки їх було?

– П’ятеро, їх було п’ятеро.

– Що було після того?

– Вони взяли одного зі співробітників банка, та відкрили сховище. Двоє стояло та дивилося за людьми, а троє зайшли в сховище та набили по рюкзаку для кожного, після чого вибігли з банку, сіли на велосипеди та поїхали.

– На велосипеди?! – перепитав Адам, ніби не розчувши з першого разу.

– Та, спочатку я теж здивувався, але потім до мене дійшло на велосипедах то буде швидше втекти, машин то в центрі багато.

– Ну, та дійсно, на велосипедах буде швидше. Більше ви нічого не помітили, якісь характерні ознаки, щоб ми могли їх як швидше знайти?

– Та, ні нічого такого я не замітив, то я можу іти?

– Та, покличте наступного свідка, будь ласка.

Охоронець встав із-за стола та пішов, після чого до них підійшла дівчина.

– Добрий день, мене звати Жодак Давид, розкажіть як звати вас?

– Мене звати Антонюк Наталя Іванівна, мені двадцять сім років, працюю касиром в банку, понад три роки.

– Розкажіть, що тут було?

– Я стояла за касою. В мене був клієнт, який хотів зняти гроші зі свого рахунку. Коли я готувала документи, в банк забігли п’ятеро озброєних злочинців, після чого закричали, щоб всі лягли на землю, а касири підняли руки вгору, тому кнопку тривоги ніхто з нас не встиг, і вже не міг натиснути.

– Ясно, що було далі? Ви відкрили їм сховище?

– Та, один з них підійшов до мене, приставив до моєї голови пістолета, та сказав, щоб я відкрила для них сховище, що я зробила.

– Добре, можливо ви щось помітили, щось таке що нам може допомогти в розслідувані?

– Ні, нічого такого, але пару днів тому у нас в банку був, дивний клієнт.

– Чим дивний?

– Ну, він був одягнутий у бейсболку, в темних окулярах, явно не хотів, щоб його обличчя хтось побачив, роздивлявся тут навкруги, і пішов.

– Дякую, Наталіє, це все?

– Так.

– Добре, тоді можете іти, і хай підходить наступний.

Касирка попрощалася із Давидом та Адамом. Після неї до слідчих підійшов хлопець.

– Добрий день, слідчі, – привітався він.

– Добрий, сідайте, будь ласка, за стіл, – відповів Адам. – Розкажіть хто ви?

– Я, Ковальчук Павло Олегович, мені двадцять років, вчуся в університеті.

– Розкажи Павло, що тут відбулося, і що ти тут робив?

– Ну, я прийшов до банку, щоб відкрити собі картку для стипендії, і коли я подав всі документи та сидів чекав, поки вона буде готова, до банку забігло п’ять хлопців в чорних масках та із пістолетами в руках, крикнули «Всім лягти на підлогу», ну я і ліг.

– І це все, більше нічого тобі немає нам що сказати?

– Ну, скоріш за все це були аматори.

– Так, а це вже цікаво, чому ти так думаєш?

– Я чув, як один з них говорив до іншого «Не парся, зараз швидко візьмемо гроші і підемо» тому я думаю в них це було вперше.

– Добре, дякую Павло, можеш бути вільний.

– До побачення.

Павло був радий допомогти слідчим, тому пішов він від них у гарному настрої, з думкою що зробив щось дійсно корисне. Після Павла до них підійшла стара бабця.

– Добрий день, пані, – привітався із нею Давид.

– Добрий день, хлопці.

– Скажіть пані, як вас звати, та що ви нам можете розказати?

– Мене звати Скочиляс Валерія Денисівна, мені шістдесят вісім років, я на пенсії.

– Валерія Денисівно, що ви робили в банку сьогодні?

– Я прийшла, отримати пенсію, та заплатити за газ та світло.

– Що ви можете розказати про грабіжників?

– Ну, їх було четверо, ні здається п’ятеро. Та точно п’ятеро, забігли в банк та сказали всім  лягти на підлогу, але мені дозволили сидіти на кріслі, такі виховані хлопці.

– Ясно, щось іще?

– Ну, пам’ятаю, що вони робили все дуже швидко, напевно якісь молоді парубки, і що вони коли вибігли з банку поїхали на велосипедах звідси.

– Добре, Валерія Денисівно, ви можете бути вільні.

Нарешті останній свідок був допитаний. Адам та Давид встали із-за столу, подякували всім присутнім за допомогу слідству, та вийшли із банку.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше