3

Наступного дня Давид прокинувся дуже швидко, десь біля п’ятої години ранку. Проснувся він так рано через те, що всю ніч думав про Марту, хоч він і познайомився  з нею тільки вчора, але йому здавалося що він знає її значно довше, так вона сильно припала йому до душі. Зранку Давид пішов у ванну кімнату та прийняв гарячий, освіжаючий душ, щоб бути бадьорим цілий день. Після чого пішов на кухню та приготував оладки на кефірі, а до них взяв абрикосового варення із горіхами. Давид вмів дуже добре готувати й любив це робити, коли він був малим він часто допомагав своїй мамі на кухні, і вона навчила його готувати. Коли Давид снідав, в нього подзвонив телефон, він дістав його із кишені та відповів.

– Алло, слухаю, – промовив він, приклавши телефон до вуха.

– Алло, Давиде, це Адам, давай виходь я тебе вже чекаю.

– Так, секундочку, я вже іду.

Поївши, Давид вдягнув куртку та взув чорні кросівки, вийшов із квартири закривши за собою двері, спустився донизу, та сів до Адама в машину.

– Здоров Адаме, – сказав він, та потиснув йому руку. – А хто це в тебе заді сидить?

– Здоров Давид, познайомся це мій син Максим.

– Привіт, Максе, як життя?

– До того як ти запитав було нормально.

– Ясно, класний телефон в тебе!

– Дякую.

– Макс ти що купив собі новий телефон? – запитав із цікавістю в нього батько.

– Та, тату, в мене ж скоро день народження, і мама дала мені гроші, щоб я купив собі що захочу.

– Точно, а я й забув.

– Угу, ти постійно забуваєш про нього.

Висадивши свого сина біля школи, Адам разом із Давидом поїхали на роботу. Приїхавши у відділок, вони в першу чергу запиталися чи прислав банк записи з камер відеоспостереження, їм сказали що записи вже прислали, і що їх можна вже переглянути. Вони сіли за комп’ютер та стали дивитися записи, спочатку вони кілька десятків  разів переглядали відео із хлопцем, який приходив в банк за пару днів до пограбування, але обличчя його так і не було добре видно. Здавалося, відео було безкорисним для них, але Давид помітив дещо на ньому що могло їм допомогти.

– Адаме, ходи сюди я дещо побачив, – покликав його до себе Давид.

– Що там таке?

– Бачиш, із цього ракурсу добре видно, – сказав він показуючи пальцем на чорну пляму в хлопця на шиї. – Це татуювання.

– А що там намальовано?

– Здається щось типу дракона, треба зробити фотографію татуювання і поїздити по тату салонах попитати може хтось пам’ятає хлопця, який робив таке тату.

– Добре, але в мене теж дещо є.

– Що?

– Поки ти переглядав записи за пару днів до пограбування, я переглядав записи безпосередньо під час нього, а саме з камер що на вулиці, і мене вдалося роздивитися назву виробника велосипедів на яких втекли злодії, це місцева компанія «Bicycle Levpol» і вони мають тільки один фірмовий магазин у Левполі, я зайшов в інтернет та вже глянув їхню адресу.

– Круто Адаме, тоді давай так: я піду пройдуся по тату салонам, і спробую щось дізнатися, а ти їдь в фірмовий магазин «Bicycle Levpol» та поговори з ними, може вони щось розкажуть корисного для нас.

Так вони й зробили. Адам поїхав на своїй машині в Шевченківський район, який до слова був найбільший в місті, і де був той самий магазин, а Давид роздрукував фотографію з татуюванням хлопця та пішов проходитися по всім тату салонам міста. Зайшов він в перший салон, і там сказали, що такого тату в них ніхто ніколи не робив. Зайшов він в другий, теж нічого корисного не дізнався. І так само було в третьому, в четвертому, в п’ятому, в шостому, і тільки із сьомого разу йому пощастило.

– Доброго дня, я слідчий Жодак Давид Остапович, – представився він, та показав документ, що підтверджував його слова.

– Доброго, пане слідчий, – відповів йому тату майстер, який сидів в шкіряному кріслі чекаючи наступного клієнта. – Чим я можу бути вам корисний? Ви ж явно сюди не малюнок на тілі прийшли робити?

– Ні, мені потрібно поставити вам кілька питань.

– Ну, тоді питайте раз ви прийшли.

– Чи робив у вас хтось ось таке татуювання дракона? – показуючи фото, запитав Давид.

– Так, був в мене місяць тому хлопець, який робив таке тату, навіть зі своїм ескізом прийшов.

– Супер, можна подивитися ваші записи з камер?

– Ні…

– Чому ні?

– В нас їх просто немає.

– А ви пам’ятаєте як він виглядав?

– Ну, та такий кучерявий зі світлим волоссям, і веснянками на обличчі…

– Добре, поїдете зі мною і складемо фоторобот хлопця з ваших слів.

– Гаразд.

– Тільки мені треба до напарника подзвонити, щоб заїхав за нами.

До тату майстра якраз прийшов клієнт, після їхньої розмови, а Давид вийшов на вулицю, щоб подзвонити до Адама.

– Алло Адам, як там в тебе справи?

– Погано, вони закрили свій магазин тиждень тому, і тепер тільки продають в інші спортивні магазини свої велосипеди. А в тебе що там?

– Здається, я знайшов салон з тату майстром який робив нашому хлопцю татуювання.

– Це ж круто!

– Давай заїдь за нами. Треба поїхати до відділку відділок та скласти фоторобот.

– Добре, я зараз буду.

Давид дочекався Адама, та відвіз тату майстра в відділок, щоб там скласти фоторобот з його слів. Після того як фото було зроблено, вони направили його в патрульну поліцію, щоб та порозвішувала фото по всьому місту. З того часу минув майже тиждень, майже тиждень було глухо як в танку, ніхто не дзвонив, не приходив, ніхто не бачив хлопця якого вони шукали. Аж поки одного дня до них не подзвонила жінка, та сказала що її сусід схожий на хлопця якого вони шукають. Адам та Давид одразу ж після цього дзвінка зірвалися з місця та поїхали до тієї жінки. Приїхавши до неї, вони запитали її де живе той сусід, що схожий на хлопця якого вони шукають. Вона показала на будинок справа від неї. Після чого Адам та Давид, діставши пістолети, підійшли до двоповерхового будинку з червоної цегли та мансардним дахом із жовтої черепиці.