4. Прокляття, чи все ж …

“Гаразд.”

Бармен підібрав ножик з конвертом, які впустив, коли впав. Потім повільно пішов до столика. Стільчик був відставлений, і він сів. 

“Які фокуси ти мені зараз покажеш? Спалиш, чи може навпаки, зараз вмить бар заповниться водою?” Він це думав, але був впевнений, що столик його почув. Папір в руці потеплішав. “Розкрити? Секунду”. Обережно підірвав кінчиком ножа край і повільно розрізав його.

“Ну що тут в нас? Всього кілька рядків. «Щоб зняти прокляття столика, слід …»”.

Захар провалився в цілковиту темряву. Потім його різко засліпило.

“Ти мене кудись переніс? Чудово”. На дворі день. Чоловік стояв на мосту спиною до бармена. “Готується стрибнути. Там же мілко та й міст невисокий. Міг би щось краще придумати”. Але чоловік занадто довго вагався і передумав. Він ледь переліз через поручні та розвернувся, щоб йти геть. Крізь бармена дивився бородань в тій самій куртці, але червоними від сліз очима. “Це ж … Він мене не бачить?”.

В якусь мить бармен зазирнув в душу бідолахи, який ледь не згорів в нього за столиком. Там була темрява, ні не порожньо, а саме чорна темрява самопожирання. І цей вираз, Захар не знав, чому той передумав, але йому здалось, що якщо не сьогодні, то завтра він точно набрався б сміливості. 

Знову темно.

Тепер він опинився в якомусь офісі. На Захара ледь не налетів очманілий від роботи клерк. Він відразу впізнав в ньому любителя джину. Клерк пройшов повз відро зі швабрами та мітлами. З коридору ввійшла прибиральниця. То була та сама жінка, яка того вечора грались вогнем наче справжня відьма. Ці двоє працюють разом!? Маячня. Світ збожеволів. Правий був тезка, зрячі – всі сліпці.

Темно.

Надворі ніч. Бармен роззирнувся “Це що кладовище? О, дід Захар.” «Біжи додому, – сказав він Соколу – сьогодні не потрібно мене чекати. Тезко? Це ти?» “Так, Ви що мене бачите?” «Здалось.» “Ні-ні, це я” – Захар підійшов до старого та поклав йому руку на плече.

– Ні, не здалось. Столик тебе привів попрощатись. Молодці. А тепер повертайтесь. Я хочу побути з Соломією. Ледь не забув. Приглянь за Соколом, це гарний пес.

Бармен подивився на могильний камінь: «Соломія Левашова (1954-2001)». Звідти дивилось те саме обличчя з фото тільки трішки зморшкувате, але з тим самим виразом обличчя та очей

Темрява.

Чиясь квартира. Грає телевізор. Затяжний звук поцілунку. В трюмо зі спальні відобразились закохані. “Начальник з прибиральницею. Значить ти мені до цього показував минуле, а зараз те, як вплинув на них?” 

Темрява.

В ніздрі вдарився приємний та затишний запах розрізаного дерева. “А підстрижена борода йому пасує”. 

Другий гість столика стояв в синьому фартуху з різцем та молоточком і низько схилився над бруском. Він мугикав собі під носа якусь веселу пісеньку. Захар озирнувся. Довкола стояли одне на одному кілька столів. Різьблення на ніжках йому було підозріло знайомим. Вирішив собі дітей наробити? Звернувся він подумки до свого столика.

Темно.

Запах столярні змінився на аромати рідного бару.

Захар подивився на недочитану інструкцію по зняттю прокляття. До біса його. Дістав запальничку і підніс вогонь до старовинного паперу. Полум’я весело палахкотіло, підіймаючись до пальців. В грудях швидко билось серце, а по шкірі тріумфально маршували мурахи.

Бармен випустив недопалений шматок паперу, на купку попелу. Там залишилось обірване слово СПАДКОЄМ...

Я все зрозумів. Напевне, я зараз встану і ти зникнеш, тому до зустрічі. Та столик не зник. Замість цього за ним з’явився другий стілець. Тієї ж миті у двері постукали.

– Ну кого там в такий час принесло? – Бармен озирнувся і ледь не впав. Воскресіння мертвих? Щось новеньке. Знадвору на нього дивилось обличчя з фото.

Він кинувся до дверей.

– Вибачте, що так пізно, батька мого тут не було? Він з цією собакою приходив. – Лабрадор привітно вихляв хвостом і тицьнув холодним вогким носом в долоню Захара.

Бармен ступився від дверей запрошуючи жінку. Він не знав, що йому сказати, та як повідомити жінку про долю її батька, і особливо про те, звідки він це знає. Та його погляд впав на столик, який вже стояв непомітно у своєму кутку. І на душі Захара відразу стало спокійно. Точно. Другий стілець для неї. 

– Заходьте, може сядемо розповісте мені про батька. За отой столик, просто всі інші зарезервовані. 

– Ви так кажете, наче тут ще є які столики. Насторожено сказала жінка. 

– Точно, я ж кажу. То був невдалий жарт. – усміхнувся він та знизав плечима. А самого аж  в піт кинуло. 

Вони попрямували до столика та Лабрадор добіг до нього першим і зайняв вже звичне місце під ногами. Він лежав, задумливо дивлячись вперед, та мріяв про щось своє, собаче.