Розділ 5. Ти серйозно? Плани на наступні півроку.

— Але якщо ти підеш зараз, то це буде складно. Набагато складніше, ніж ти задумувала раніше, – він дивився прямо мені в очі. – Нема нічого поганого в зв’язках…

— Без досвіду в цих зв’язках все одно ніякого сенсу, – я не відводила свого погляду від Макса. – Я майже закрила сесію, на черзі диплом. Поки не здам, почну шукати роботу… А там – піду працювати в бар або в кафе. Можливо, мене візьмуть адміністратором або хоч менеджером зміни… Якщо не візьмуть – почну з офіціантки.

— Ти серйозно? – я бачила щире здивування на його обличчі.

— Думаєш, не потягну? – серйозно запитала я його.

— Та чому ж ні… Насправді, добре, що ти ставиш собі такі конкретні цілі. – Макс усміхнувся. – Пів року. – він продовжував дивитися мені в очі. – За пів року ти маєш стати управляючою хоча б в невеличкому барі або кафе. І краще почни з офіціантки, це буде корисно, повір… Я і сам починав з цього.

— Правда? – я щиро здивувалася. – Розкажи…

— Давай тільки не тут? – він подивився в сторону ресторану. – Проїдемося Києвом?

— Так. – я погодилась і ми сіли в машину.

Пару секунд – і ми вже в дорозі.

З Максом я відчувала себе впевненішою. Не знаю, коли він встиг стати мені таким хорошим другом. Він вмів підтимувати, вмів казати правильні слова в правильний час, він вмів надихати… З нього точно вийде класний управляючий.

Навіть зараз він вже більш ніж готовий до цього. Я авжеж розумію його небажання брати гроші в батька, або йти працювати в LOVA, але з іншого боку… Хіба не там він може набрати того дорогоцінного досвіду перед відкриттям власного бренду?

— Макс, скажи, а що будеш робити ти? – я подивилася на хлопця. – Продовжиш працювати у Кості? Блін, через мене ти можеш втратити позиції в його очах… Пробач.

— Я в будь-якому випадку планував йти, правда, трохи пізніше. Я все ще не зібрав потрібну мені сумму. Тож, напевно піду працювати в інший бар або ресторан…

— Йди в LOVA! – випалила я. – Я… Я теж напевно піду туди. Якщо вакансії не буде, піду будь-куди для досвіду, але все одно буду чекати вакансії саме в ресторанах LOVA.

— Я не хочу йти в LOVA, це не моя компанія, – він трохи насупився.

— Але ж LOVA  – дуже успішний ресторан. Логічно піти туди зараз, з знаннями в сфері управління, – не здавалася я. – Якщо в тебе вийде керувати одним з таких ресторанів, ти зможеш багато чому навчитися…

— Може ти маєш рацію, – він видохнув, продовжуючи дивитися на дорогу. – Батько постійно зве мене назад…

— Це прекрасно! – зраділа я. – Як раз і з ним може стосунки налагодиш. А через пів року… Ми з тобою… Давай відкриємо бар або ресторан?

— Один на двох? – він усміхнувся.

— Ні, я мала на увазі, кожен з нас! – я відчула себе трохи ніяково, хоча одразу ж почала прокручувати варіант, озвучений Максом.

Я подумала, що мати ресторан з ним було б надійно і весело…

— Нарешті усміхаєшся, – якось аж надто тепло сказав він. – Тоді чур я відкрию ресторан. А ти відкривай бар. Щоб ми не були конкурентами! – шуткуючи, сказав він.

А я і сама не помітила, як усміхнулася своїм думкам про спільний ресторан або бар…

І коли ми встигли стати такими близькими?…

***

КОСТЯ

— Пробач… – я взяв дружину за руку. – Але ти ж напевно і сама все підозрювала… Не хочу більше мучити ані тебе, ані себе.

— Я не дам тобі розлучення… – твердо сказала Олена. – Не дам тобі зруйнувати все, що ми так довго будували разом.

— Пробач, – я провів пальцями по її маленькій долоні. – Якби я міг обирати, кого кохати, це була б ти, клянуся. – я притягнув її долоньку до своїх губ і поцілував її. – Ти зробила для мене більше, ніж будь-яка інша людина, мені ніколи не розрахуватися з тобою за все це… Ти народила мені наших дітей і я правда люблю тебе, але…

— Не кажи цього, – в її очах вже з’явилися сльози. – Я просто… Я просто…  Я вмію чекати, Костю…

— Але ти не повинна чекати, Олено, – я подивився їй в очі. – Ти не повинна чекати і страждати. Повір, я хочу щоб ти теж була щаслива. Але поряд зі мною цього не станеться.

— Я люблю тебе… Невже ти не розумієш? Я не буду щаслива з кимось іншим… Дай мені самій вирішувати свою долю. Хоч тут. Хоч зараз. Давай зробимо так, як пропоную я… Півроку… Дай мені, ні – дай нам шість місяців.

— Так буде тільки гірше, – з сумом сказав я.

— Я дам розлучення тільки через шість місяців, – знов твердо сказала вона. – А до того зроби так, як я тебе прошу. Якщо хоч колись ти кохав мене, зроби це, Костю…

***
БАРБІ
***

—...Але ви впевнені? – продовжував допитуватися професор. – Ваші оцінки стали набагато кращими. Ви могли б піти в магістратуру, я бачу в вас потенціал. І не тільки я. Так вважають всі викладачі факультету без вийнятку...

— Я достатньо часу витратила на університет. На жаль, я не завжди використовувала цей час з користю, та назад не повернешся, – я усміхнулася. – Але я не зупиняюся. Я просто буду вчитися в процесі роботи.