Розділ 19. Рішення і проблеми.

— Дякую... – Оля раптом поклала мені руку на щоку, а її губи торкнулися моїх...

Я автоматично відсторонився від неї. Барбі все ще дивилася. Раптом, я побачив сльозу. І ще одну... І ще...

А потім вона взяла і відвернулася.

Підняла руки до обличчя... Напевно, хотіла прибрати сльози?

Хотілося підійти до неї, обійняти, сказати, що це все я робив тільки для того, щоб вона нарешті розібралася в своїх почуттях, але... Не можна робити це прямо тут отак.

Та й перед Олею треба спочатку вибачитись.

Сьогодні поговорю з Олею, а потім... Потім приїду за тобою. І тепер ти вже так просто не втечеш.

Можеш брикатися, казати, що не кохаєш мене... Я все одно не повірю. Я бачив як ти дивилася на мене. Не вірю, що всі ці почуття я б міг викликати в тобі, якби ти зовсім нічого до мене не відчувала. Думаю, ти сама просто боїшся своїх почуттів.

Але що б ти не вирішила зараз, більше я не дам тобі втекти. 

***

ОЛЯ

Сьогодні гірше, ніж зазвичай...

Я дивилася на Максима, який думав про щось своє і спокійно вів машину до мого будинку.

Їхали ми в повному мовчанні.

Як тільки почали виднітися мої ворота, він раптом зупинив машину.

— Олю, нам треба поговорити...

Його тон був якимось сумним, але рішучим. Я одразу зрозуміла, що ця наша розмова мені точно не сподобається.

Все через ту дівчину? Добився її реакції і тепер все? Я тобі більше не потрібна? Авжеж, я сама тобі пропонувала, але... Я думала, ти інший... У нас тільки почало все налагоджуватися.

— Я маю вибачитися перед тобою, — він подивився на мене. – Я не мав права користуватися тобою, навіть якщо ти сама мені це запропонувала. Ти добра і гарна дівчина, пробач мене.

— Але Макс...

Я розуміла до чого він клонить. Хоче все закінчити? Зараз? Ну чому вона заплакала... Вона все зіпсувала.

Здається, на мої очі теж почали навертатися сльози.

— Пробач мене будь ласка, якщо зможеш, – він прибрав сльозинку з моєї щоки. – Я правда не хотів робити тобі боляче... З самого початку знав, що це погана ідея, але і Костя, і ти якось впевнили мене в зворотньому...

Костя? Невже він про того Костю??? Вони знайомі?... Ні... Зараз мені взагалі не до цього.

Палючі сльози скочувалися вниз по щоках.

Макс, ти такий самий як інші... Але в дитинстві... Ти ж був такий... Ідеальний...

Мої думки плуталися. Поки що я трималася тож істерики не було, але я відчувала, що ще трохи і...

— Я піду, – я відкрила двері машини і на секунду завмерла.

Сердце билося швидко-швидко. Я все ще сподівалася, що він зупинить мене... Візьме за руку, обійме і поцілує. Це ж Макс, ми з дитинства знайомі... Його тато завжди казав, що ми будемо гарною парою... Моя мама також казала щось таке...

Але Макс... Макс не брав мене за руку. І тоді я таки вийшла.

Швидко пішла додому, не обертаючись. Сьогодні я проплачу всю ніч...

***

КОСТЯ

Ненавиджу будильники.

Противний звук так і не зупинявся... Я спробував намацати телефон десь на тумбочці.

— Вимкни його скоріше... – Марина з прикритими очима притиснулася до мене своїм оголеним тілом і я усміхнувся.

— Зараз... – я таки знайшов мобільник і вимкнув його.

— Котра година?...

— Майже одинадцята...

— Котра? – Марина мало не підскочила з ліжка. – Я казала мамі, що заберу дітей об одинадцятій... – вона підійшла до шафи і почала швидко перебирати речі. – У них сьогодні плавання на дванадцяту, а потім я обіцяла звозити їх в ігроленд...

Я встав з ліжка і обійняв її за талію.

— Ну можуть один раз і пропустити те плавання, – я торкнувся губами її шиї.

— Але ж це заняття з тренером, він буде на них чекати...

— Просто подзвони йому... Знаючи тебе, думаю вони ще жодного разу не пропускали те плавання. Нічого страшного не відбудеться якщо інколи не слідувати графіку, – я провів долонею по її стегну.

— Добре... – на видиху сказала вона. – Де мій телефон?...

— На тумбі... – я знов поцілував її в шию.

Вона пішла до тумби, взяла телефон, а я акуратно завалив її прямо на ліжко.

— Може, я таки подзвоню? – її щоки трохи почервоніли, хоча голос звучав як зазвичай...

— А хто тобі не дає дзвонити... – я завів свою руку під її шовкову сорочку...

Вона шумно видихнула, але таки приклала телефон до вуха.

— Борисе Миколайовичу, нас сьогодні не буде на плаванні... – на видиху сказала вона. – Так, пробачте... Дякую.

Вона відклала телефон і подивилася на мене трохи затуманеним поглядом.