Бідна дочка олігарха

4

Зранку жінка-робот прийшла кликати нас на сніданок. Настя про звичай снідати о 7:00 давно знала, і тому раненько пішла в душ. Я, немов, спляча красуня насилу підняла важкі повіки та вилізла з-під ковдри. 

— За десять хвилин чекаю на вас у їдальні для персоналу. Анастасія покаже де це! — Поважним тоном заявила економка. — Не раджу так довго спати та виглядати такою зім'ятою, це не додає вам шансів! — Злісно просичала економка та пішла. Я мерщій вискочила з ліжка та почала збиратися й приводити себе до ладу. В мене з собою не було абсолютно ніяких речей для особистої гігієни і мені стало за це дуже соромно. 

— Привіт, зібралася? — Заскочила в кімнату Настя. — Бігом йдемо їсти, а через двадцять хвилин маємо працювати. Ельдарівна не любить, коли інші не виконують її умов. Тому мені потрібно за той час, що вона буде у ванній, прибрати її кімнату, натерти меблі та дзеркала і зникнути до її повернення. Тобі простіше, адже на другому поверсі кімната Семеновича, то там жодних обмежень. Ну хіба що не можна натирати предмети стійкими засобами — у нього алергія.

— Алергія? — Перепитала я.

— Так, уяви? Скільки грошей у мужика, можливостей, зв'язків, а алергію не може подолати протягом усього життя! Все, пішли, — гукнула Настя і потягла мене за руку до їдальні.

Велика кімната з глянцевою стелею та кафельною плиткою на стінах і підлозі нагадувала мені музей. Я в музеї була один раз, в десятому класі. Молода вчителька історії замовляла екскурсію до обласного музею, яку я не забуду, мабуть, до кінця життя.

— Доброго ранку, дівчатка! — Посміхнулася круглолиця жінка, на вигляд років п'ятидесяти, яка на перший погляд здалася мені доброю. — У нас знову поповнення? — Поцікавилася вона, дивлячись на мене.

— Так, це Ірина, — відрекомендувала мене сусідка круглолицій жінці. — А де всі? — Розвела руками Настя.

— Вже давно поснідали та порозходилися, хто куди, — відповіла круглолиця жінка. — Це ви сьогодні чогось спізнюєтеся, — посміхнулася вона.

— От халепа! Ельвіра мене приб'є! — Крикнула Настя і понеслася геть. 

Я лишилася за столом і не знала, як чинити мені.

— А ти ще встигнеш поснідати, — посміхнулася мені нова знайома, — Анатолій Семенович ще не виходив зі своєї кімнати, тому їж сміливо! Прибирання все-одно слід починати з його апартаментів, — сказала круглолиця жіночка. — Інакше Ельдарівна буде бризкати ядом, поки тебе не виїсть. Страшна людина! Будь з нею дуже обережна, ніколи не говори зайвого, ніколи не зачіпай її, завжди з усім погоджуйся, — повчала мене добра жінка.

— А господар? — Боязко запитала я.

— Господар? — Тяжко зітхнула круглолиця жінка. — Господар — золота людина, але на його долю випали тяжкі випробування і він не має куди від своєї власниці подітися. 

Сніданок мені не ліз до горла, тому я випила чаю та насилу заштовхали у себе тоста. Раптом я почула впевнений, чоловічий голос:

— Доброго ранку, Таїсіє!

— Доброго ранку, Анатолій Семенович! — Радісно защебетала моя співрозмовниця.

Тільки-но я обернулася, як Вербицький вже розвернувся до мене спиною та пішов назад.

— Про вовка промовка, — посміхнулася до мене круглолиця жінка та сказала, — тепер можна прибирати кімнату господаря, здається, він уже пішов.

Щось мені ніяк не вдається зустрітися з тим, заради кого я сюди приїхала, натомість, беру участь в цьому спектаклі. А може ну його все це? Розкопки правди, навряд чи, доведуть до добра. Ех, аби ж знати де впасти… Мої думки обірвав м'який голос моєї співрозмовниці Таїсії, яка сказала:

— Тепер можна починати прибирання.

Я, подякувавши за сніданок, поплелася по інвентар та засоби для чищення. Взявши з собою все необхідне, як мені й веліли, я взялася прибирати кімнату господаря.

— Господи, та що ж тут можна прибирати? — Ніяк не могла второпати я. — Ні пилинки, ні мусоринки. Це не в мене на Петрівському… Ой, хоч би нічого не взяти до рук, не торкнутися зайвий раз до чогось. Тут же всюди ці кляті камери. Справжня, золота клітка. — Мовчки шепотіла я, натираючи фарфорову вазу, яка коштувала, я навіть боялася уявити скільки. Принесло ж мене сюди, от як на зло! Та плюну і поїду звідси, ніхто й не згадає. Але ж...я так хотіла подивитися в його очі і зрозуміти — знає він про моє існування чи ні. Я ж заради цього тут, ну як же мені залишити все наполовині шляху, здатися, опустити руки? Е ні, це не про мене. 

Поринувши з головою в круговерть думок, які одна за іншою чіплялися та перепліталися у моїй голові, я і не помітила, як вимила та вичистила увесь другий поверх. По завершенню першої частини роботи, я зайшла до своєї нової кімнати. Тут уже сиділа Настя та слухала музику в навушниках.

— О, привіт, — посміхнулася мені сусідка, знімаючи навушники. 

— Привіт, — посміхнулася у відповідь я.

— Зараз у нас вільний час, — сповістила Анастасія.

— Мені треба дати телеграму тітці, до того ж, терміново, інакше вона посивіє від хвилювання, — поділилася я своїми переживаннями.

— А мобільний зв'язок? — Запитала Настя. — Ясно, можеш нічого не казати. Там і близько нема зв'язку, — відрізала сусідка. То ходімо, я тебе проведу, — запропонувала Настя, і ми не гаячи часу, пішли до відділення зв'язку.

На щастя, поштове відділення було недалеко, тому ми швидко дісталися до пункту призначення. Замовивши та оплативши послугу, я з жахом зрозуміла, що в моєму гаманці лишилося двісті гривень, а я знаходжуся в підвішеному стані, адже не знаю, чи надовго затримаюсь у новому домі.

Після того, як я відправила Зосі телеграму зі словами :" У мене все гаразд. Я затримаюся в будинку Вербицького на 2 тижні. Не хвилюйся. Цілую."

— Ну все, головну справу дня я виконала, — сказала я Анастасії, коли ми вийшли з поштового відділення.

— Так, не треба випробовувати нерви найближчих людей, — підтримала мене Настя. — До речі, у тебе який досвід роботи покоївкою? Де раніше працювала? — поцікавилася вона.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше