10

Я ледве пересувала ногами, після цих горе-гостей та такої ж зустрічі з ними. Коли я сховала робочий інвентар, то побрела до своєї кімнати. Мені було так гірко від того, що я змарнувала майже два тижні свого життя на незрозуміло що. Навіть якщо Вербицький і побачить, як ситуація з домаганнями того негідника складалася насправді, не факт, що він не стане на сторону Ельвіри. Адже то його гості, а то — безталанна прислуга, яких у нього ой-ой скільки було, є та буде.

Прийшовши до своєї кімнати, я впала обличчям в подушку та розревілася. Як я собі не обіцяла, що все добре і нема приводу для сліз, але емоції взяли наді мною гору і я не втрималася.

— Ти чого, Іро? — Припала до мене Настя та почала обіймати. Мені на мить здалося, що вона моя рідна сестра, про яку я мріяла все життя.

— Дістала мене ця божевільня! Мені це все обридло! Огидні люди, огидний дім, огидні гроші, які роблять людей такими нікчемами, вбиваючи всілякі моральні норми та принципи. Боронь Боже стати колись такою ж! Та краще вже все життя горбитися на тих городах, тягати тих корів, пошту та огірки з зеленню на ринок, але не жити так, як живуть ці…

— Іринко, сонечко, та що трапилося, — продовжувала гладити мене по спині Анастасія. Не витримавши цієї історії, яка важкою, чорною хмарою повисла над моєю свідомістю, я розповіла товаришці в дрібних деталях ситуацію, що склалася з недо-ловеласом.

—Розкажи господареві правду, — сказала Анастасія, вислухавши мене до кінця.

— Сподіваюся, він побачить запис з камер і зробить висновки. — Зауважила я.

— А якщо не побачить? Що тоді? Так і будеш мовчати далі, намотуючи сльози на кулак? — Запитала Настя.

— Поїду додому! Я не збираюся нікому нічого доводити! І терпіти цю божевільню я більше не збираюся! Якщо не минуло двох тижнів мого перебування тут, а я вже морально виснажена, а то продовжувати тут жити, та нізащо! 

Продовжуючи перебувати у стресовому стані, я не пішла в їдальню разом з Настею, хоч як вона не намагалася мене витягти з собою.

Через хвилин, можливо, десять після виходу Насті, в двері моєї кімнати постукали:

— Так, — вже не знаючи, яких гостей чекати, сказала я.

— Це я, — заходячи до кімнати, сказав Анатолій Семенович. — Я хотів перепросити у вас за поведінку своєї дружини. Мені прикро, що так сталося, але я не можу бути цілодобово та спостерігати, що Ельвіра робить за моєї відсутності. А сьогодні, завдяки вам, я побачив, що в неї досить близькі відносини з нареченим моєї сестри. І, завдяки вам, моя сестра теж це побачила. Ви відкрили нам очі на правду.

— А собі закрила можливість продовження перебування в цьому домі, — зітхнула я. — Вибачте, мені прикро, що все так сталося. Я не хотіла вносити роздор у ваші сім'ї, я всього лише боролася за своє чесне ім'я, а тут...

— В цьому немає вашої провини, ви просто з'явилися не в той час, не в тому місці, от і все. — Сумно посміхнувся Вербицький. 

— І що тепер буде з вашою сім'єю? З сім'єю вашої сестри? — Запитала я.

— Олег ніколи мені не подобався і я знав, що він невірний моїй сестрі, але окрім здогадок у мене не було жодних доказів. — На повному серйозі сказав мені Вербицький. — А з Ельвірою ми заключили шлюбну угоду і в разі доказу зради одного з членів подружжя, інший залишається ні з чим. Вона хотіла цю угоду заради того, аби підловити та пустити мене по світу з торбами, а попалася сама.

— До речі, щодо світу з торбами, — згадала я нещодавно підслухану розмову, — ваша дружина на минулому тижні шукала якісь папери у вашій кімнаті, довго шукала. І говорила по телефону про якісь офшори та вашу компанію.

Анатолій сумно поглянув на мене і сказав:

— Дякую за інформацію, я обов'язково розберуся, що там за офшори, і хто цим займається у моїй компанії. — Після сказаного Анатолій замовк і довго дивився на мене не відводячи погляд. Мені стало ніяково, і я відвела очі в бік. — Ти мене повертаєш у далеке минуле, на двадцять років назад, — серйозно сказав Вербицький, намагаючись зазирнути в мої очі.

— Чому? — Наважилася запитати я.

— Ти мені дуже нагадуєш одну жінку, яку я ніколи в житті не зможу забути, — зітхнув Анатолій Семенович. — А тепер вона, ніби, повернулася знову до мене, у твоєму обліку.

Я не розуміла, куди він хилить, а можливо — не хотіла розуміти, але мене переповнювали двоїсні відчуття — страху та ейфорії.

Я боялася, щоб Вербицький не почав іти не в ту гавань і я не стала об'єктом його пристрасті, адже мені було огидно це уявити навіть на мить. З іншого боку — мені подобалося, що я можу сидіти і просто спокійно розмовляти зі своїй ймовірним батьком. Мені хотілося його обійняти та притиснутися до нього, адже в моєму житті ніколи раніше не було такої можливості — мати батька. А тут — ось він, сидить навпроти мене і розмовляє зі мною спокійно, без пафосу, нікуди не поспішаючи. А я боюся — боюся, що це марево, боюся обійняти його, щоб він не подумав, що я молода дівчиная яка приїхала до нього в дім, аби влаштувати на господаря полювання.

— Я завтра ж поїду звідси, — серйозно заявила я про свої наміри. 

— Чому? — Округлив на мене очі Вербицький.

— Як після таких подій, в яких винна, можна залишатися тут і робити вигляд, що все добре, що нічого не трапилося? Грати роль, що все чудово і слухати ймовірні версії, що це я зробила спеціально — я не хочу, адже це неправда.

— Ірино, залишайся, не їдь, прошу тебе! — почав благати мене Анатолій Семенович. Я розуміла, що потрібно переривати цю розмову, але все ніяк не могла наважитися задати йому головне питання, яке весь час крутилося в моїй голові.

— Анатолій Семенович, послухайте, хочете ви цього чи ні, але я всеодно поїду, — зайшла я здаля. — Це не моя мрія бути покоївкою у вашому домі. Я хочу вступити до академії, хочу здобути професію та жити власним життям, не таким, яке нав'язують мені тут, у цьому домі. Я більше не хочу тут знаходитися, — Насупивши брови, серйозно заявила я.