Розділ 2. Частина 2

Розділ 2 (частина 2)

По дорозі відволікаю себе від важких думок, які постійно намагаються заволодіти і без того змученим розумом. Я уявляю: яка школа часу? На що схожа? А вчителі – які люди? А ті, з ким я вчитимусь? Чи зможу я належно навчатись? Буду щасливою? Важко уявити аби що, адже ні школи, ні навчання, ні друзів в мене ніколи не було. Люди навколо мене теж ніколи не були щасливі. Навіть Глинчик з тіткою, хоча вони самі найбагатші в селі, і Гусля не були рада, коли її змушували навчатись замість гулянок з друзями, Валька теж дружби не водив в місцевими та й вічно зажурений ходить. Пранін, що змушено залишив мрію стати часомісником, згадуючи минуле, сидів як у воду опущений. А чи є сенс гадати? Приду і все побачу!

На моє щастя, за кілька годин погода заспокоїлася. Вітер уже не пробирав до кісток, а на небі залишилося лише кілька хмаринок. Своє законне місце зайняло яскраве сонце, що приємно гріло щоки. Я із задоволенням, подібно до сусідської кішки, витягую голову назустріч теплим променям, щоб скоріше зігрітися після холодної ночі. Вдалині, по ліву сторону, стала виднітись тонка блакитна стрічка води! Побачивши річку на горизонті, я одразу пожвавішала, а всі сумні думки, як вітром здуло! Звернула з дороги до пагорба, що закінчувався водним потоком. Навколо ні душі, зате на зеленому лузі, крім кількох дерев з широкими густими кронами, ростуть сині волошки і зозулин горицвіт. Всіми грудьми вдихнула, ще прохолодне повітря, що бадьорить, і попрямувала вниз по схилу.

Знайшовши невелику тиху заплаву, залишила всі свої речі близько десяти метрів від берега, і підстрибом побігла до води. Вперше за останні місяці я відчуваю свободу, а всередині хлюпочеться така радість, що я нічого не можу з собою вдіяти і просто безглуздо посміхаюся. Набрала воду в бурдюк, вмилася, і розглядаючи своє відображення у воді, гадаю: купатися чи ні? З одного боку – мерзла всю ніч, не хочеться тепер ще й мокнути, а з іншого – раптом, до самої школи не буде можливості помитися? І що тоді? Прийду до школи брудна, смердюча – таке перше враження створю, що потім хоч всі гроші роздай – не допоможе. Вирішено - потрібно привести себе до ладу, не дивлячись ні на що! Вода ще не охолола після тримісячного літнього пекла, а купатися мені завжди подобалося, можу годинами плавати і не набридне.

Ось і зараз вода пестить шкіру і поступово заспокоює. Думки стають повільними, лінивими. Захопившись обтирання себе від бруду, я не одразу помітила, як до того ж місця, де я залишила свої речі, під'їхав кінь з візком.

З воза стрибнули двоє людей і попрямували до моїх дорожніх сумок. Подумки вилаяла себе за дурість і неуважність, схопила сухий одяг і побігла до дорожнього мішка, по дорозі натягуючи портки з теплою тунікою, яку тимчасово запозичила в Гуслі.

Добре, що я влізаю у всі її речі. Стало так боязно від думки, що можу залишитися ні з чим: без їжі, води, годинника, грошей, що несвідомо зірвалася на крик:

- Будь ласка, будь ласка, не забирайте! Я помру без цих речей! Залишіть, будь ласка. - по щоках бігли струмки гарячих сліз, доки я добігла до воза.

На мене дивилися шість зацікавлених очей. Ближче за всіх до мене стоїть високий чоловік з волоссям до плечей, приємного пшеничного кольору, поряд із ним усміхнена жінка. Така мила, що я розгубилась! Її густе довге волосся було зав'язане в хвіст, що спускався з плеча до пояса. Ці люди не виглядають, як грабіжники. У візку сидить симпатичний хлопець, здається, мого віку. Коли наші погляди зустрілися, він насупився і демонстративно відвернувся.

- Вибач, ми налякали тебе? Розумію, що ти подумала, але ми не збиралися нічого забирати. Просто хотіли влаштувати перевал... поїсти і дати відпочити Клячі, - жінка вказала рукою на стару гніду кобилку.

Її блакитні очі, наче живий струмок. Її голос ніжний, наче солов'їний спів весною.

- А коли спустились вниз пагорбом, побачили, що тут уже хтось є - зраділи, що буде компанія. Мене звуть Нагі Осс Помердан. - Чоловік усміхаючись, акуратно обійняв жінку за плечі, - а це дружина моя - Урсула Осс Помердан.

Сімейна пара уважно розглядає мене. Неначе я дивовижне звірятко. Що я повинна сказати? Як мені представитися? Про це я заздалегідь не подумала – Мелісса, чи Мілка? Всередині паніка. Не встигла я заспокоїтися від того, що мало не залишилася без речей, як з’явилась нова проблема.

- Дитино, ти така бліда. Так бігла сюди....Певне дуже злякалася? - Урсула підійшла до мене ближче, щоб взяти за руку, але я одразу відсмикнула долоню. Не люблю коли мене торкаються, особливо незнайомі люди. Тільки Праніну я дозволяла тріпати своє волосся, а він ніколи нічого більше собі не дозволяв - розумів, що не просто так все село знає - я гірше за будь-яку козу бодаюсь, якщо мене чіпати.

- Мене звуть Мелісса, приємно познайомитися, Нагі ос Помердан, Урсула Ос Помердан. - я справді намагалася все правильно вимовити і не заплутатися.

Після моєї відповіді пара виглядала спантеличено. Невже неправильно сказала прізвище? Я відчула, що маю продовжити бесіду.

- Я в школу часу йду, ось збираюся на торговому шляху шукати попутку, - протороторила на одному подиху.

Жінка зненацька посміхнулася і радісно ляснула в долоні. Вона наполегливо дивилась на чоловіка. О, я знаю цей погляд. Коли Глінчиха щось дуже хотіла купити на ярмарку, вона так само на Глінчика дивилася. Як на останній промінь надії, рятівника Імперії Андраав, і взагалі, найприголомшливішу людини у світі. Тільки ось погляд Урсули не був вимогливим, навпаки – щирий, як у голодного кошеня. Чоловік схвально хитнув головою. Щось я поки що нічого не розумію. Потрібно бути обережною. 

- Мелісса, ми нашого сина, Креата, теж веземо до Сенорської школи часу. – відповіла жінка на моє невисловлене запитання. - Диво, що ми зустрілися! Ти ж одна, так? І речей у тебе о-о-н скільки - жах! Давай з нами. Адже ти все одно попутку збиралася шукати, а вам вчитися разом - добре буде заздалегідь познайомитися! Ой, дивись, у тебе волосся не розчесане, а вже сохне на вітрі. Лихо! Давай, сідай, у мене є щось чудове для волосся, зараз тебе зачешу. У нас у дівчаток мають бути свої секрети краси, згодна?, - Жінка підморгнула і попрямувала до своїх дорожніх мішків, обережно складених в одному кутку воза.