Глава 19

Першим на що звернув увагу Георг був здоровезний щит біля гостя, більший за нього на голову десь і ширший в кілька разів. Потім роздивившись і самого хранителя порталу розчаровано похитав головою, нічого специфічного в цьому підлітку не було, окрім отого щита, що не по плечу хлопчині явно. Середнього зросту, темне волосся, худорлява статура, одяг теж доволі звичайний, на Землі і не таке побачиш - чорний довгий плащ, чорний шкіряний костюм і високі чорні берці. Коли підійшов відмітив ще червоні очі, що дивились з напругою, але погляд жодного дискомфорту не доставляв.

- Привіт, - видало це неформальне диво, - емм, ти не Берегиня наче?

- Хм, а ти спостережливий, - усміхнувся Георг, - сам то хто такий і чого прийшов?

Підліток потупцював трохи на місці і вирішивши щось для себе заговорив:

- Мене вчили, що сюди доступ ще хранителі, окрім Берегині, мають, і її гості, в будь-якому випадку не перейде сюди той просто так хто зла бажає, хіба приведуть його, і то силу обійти захист треба мати... сподіваюсь ти не з таких хто чинить зло. Мене звати Вальмаріс, я - вампір, хранитель порталу, правда став ним недавно, це мій перший самостійний перехід. Я з світу збагаченого магічною енергією, технології в нас розвиваються, але повільно. Прийшов до Берегині за порадою чи допомогою. В нашому світі живуть вампіри та люди, ми породження темряви, вони - світла. Ми всі володіємо даром, а люди повністю нейтральні. Так от, якась біда завелася в регіоні звідки я, почали вимирати люди масово, наші вчені перевірили, хвороб не має ніяких, монстрів теж, а немагічні гинуть, без них загинемо й ми.

- Що їжа закінчиться через мор худобини-людини?

- Та що ти, ми немагічних не сприймаємо як їжу, ми харчуємось як і всі звичайними продуктами - м'ясо, овочі і таке інше. А від людей ми переймаємо емоції, ми немертві і не можемо відчувати, енергія яку ми беремо з їх емоцій насичує нас, вони дають сенс жити, а без сенсу вампір швидко чахне, старіє і помирає. Ну і врахувавши при цьому, що народжуваність у нас низька, одне чи два дитя за весь період існування у пари, і це при хороших умовах, то зрозуміло, чого така ситуація так схвилювала нас.

- Зрозуміло, - сказав темний, - мене звати Георг, я темний чародій і некромаг, чоловік Берегині. Нажаль де вона не знаю, сам тільки зміг пробитися на її поклик, намагаюсь розібратись. От думав ти мені що про портали підкажеш і про світи ці куди звідси перейти можна.

Вампір задумався, через кілька кругів по поляні навколо дивного щита видав:
- Слухай, а пішли зі мною, може ти зможеш допомогти, смерть, я так розумію, твоя єпархія. А я познайомлю тебе з бабусею, вона читає долі, бачить через простір і час, може підказати що зможе в твоєму питанні.

Георг прислухався, прямої небезпеки Ірії в цей момент не відчував:

- Добре, але тільки я відчую, що потрібен тут, так ти одразу мене повернеш.

- Звісно, не питання, - усміхнувся вампір. - Емм, і ще одне, а чого я на тебе магією розуму вплинути не можу і емоцій не має, наче ти один з наших?

Георг розсміявся:

- Ну сказали ж тобі, що некромаг я - значить психологічні виверти ваші не працюють, імунітет вже напрацьований, і темний чародій, тобто моя сфера та ж, що породила вас, от і сприймаєш так, хоч і по всіх інших ознаках наче з людиною говориш.

- Ааа, он воно як, в нас просто такого типу магії не має... ну добре, пішли.
 

При виході з порталу Георг заозирався навкруги, вони з вампіром стояли посеред капища на пагорбі за містом, будинки з вуличками лежали як мініатюра на долоні перед їх очима, все досить симпатичне, звичайне європейське містечко - червоняста покрівля на даху, вулички викладені камінням, досить багато зелені.

Тут Вальмаріс кинув свій щит на землю і він завис сантиметрів на десять вище її поверхні, по периметру блідим блакитним кольором мерехтіли малі кристали, враховуючи заняття по магії стихій темний пам'ятав, що це вказує на магію повітря:

- Ставай позаду і тримайся за мене.

Георг закотив очі - нда підліток як є, а ще хранителем вважається, а йому он на скейті політати ще хочеться; але став позаду вампіра.

Спуск був стрімким, дерева, земля з небом, будиночки і якісь здивовані кенгуру, чи схоже щось на них, промайнули калейдоскопом майже з швидкістю звуку, якби не натренована реакція, некромаг не те що відмітити фрагментально деталі спуску, він втриматися не зміг би.

Будинки ближче тільки підтвердили враження Георга про європейське місто з старовинно-охайною архітектурою, м’які відтінки в оздоблені будинків, безліч квітів на підвіконнях та балконах, вуличками рухаються поважні вампіри в шкіряних чорних костюмах та звичайні люди в одязі з тканини, панянки обох видів були більш схожими в обраному стилі - довгі легкі сукні, капелюшки, парасольки від сонця, але вампірес все таки вирізняв погляд - холодний, неживий майже. Інколи попри них проїжджали вершники на тих дивних кенгуру, відрізнялись вони довгими заячими вухами, котячими мордами та невеличкими ріжками, до яких кріпили частину упряжі для управління живим їздовим транспортом, як розповів незамовкаючий малий неформал, їх називали ятці і розводили як у нас коней, вони могли стрімко подолати до сотні кілометрів за кілька годин, єдиний недолік, що вершника ці тварини могли переносити лише одного, добре хоч, що сумка-кенгуру на животі давала можливість транспортувати певну кількість речей з собою.

Вальмаріс по дорозі, ще при вході в місто, залишив свою дошку на якійсь стоянці, схожій на наші велосипедні стопи, і далі ми рухались пішки. На нас з неприхованою цікавістю розвертались пішоходи, я хоч по стилістиці, в своїх чорних шкіряних штанах та берцях, не сильно вирізнявся, а от чорна футболка з принтом-черепом явно привертала увагу вампірів і людей, ще й меч на боці з мерехтливими камінцями захисту і магії вогню та смерті, хоча озброєних вампірів тут було достатньо.

Через годину неспішного ходу, за яку я дізнався масу цікавої і непотрібної інформації про архітектуру міста, його визначних діячів і дитячі пам'ятні моменти мого гіда, ми вийшли на центральну площу. Показавши на величезний фонтан з не менш монументальною статуєю вампіра і молодої дівчини, що стояли напівобертом, пліч опліч один до одного і тримались за руки, Вальмаріс сказав: