І Мої крила

Беж меж у просторі і часі,

Без ліку, віку і подій,

Над світом я лечу, я не боюся впасти,

Ти зупинять мене не смій,

Не смій тягнути у безодню,

Не смій бруднити білих крил,

Я не гріха твого частинка,

Я світлий, ніжний Ангел твій!

***

Я зростала в щасливій родині,

Де була любов і дитячий сміх,

Де турбота мами і тата

Огортала дітей своїх.

Мама вчила тварин любити,

Тато дерева садити вчив,

Одна бабця гордою бути вчила,

Друга - мудрість переливала в спів.

Сяяло мирне небо над нами,

І минало дитинство і юнь моя,

І поволі чорною хмарою

До країни моєї прийшла війна.

Страшно, боляче, Україно,

Що кормила твоя земля,

Нелюдів, що тебе сердешну

Рвуть на частини, шмаття.

Може тата і мами у них не було,

Може їх не навчили любить,

Може гордості зовсім не мають,

І на колінах звикли жить.

Ні! Не може такого бути,

Україна - то горде ім’я,

Ще розквітне моя країна,

Україна твоя і моя.

І поки є сини нездоланні,

Поки гордість і воля у жилах тече,

Ще не вмерла моя Україна,

І ніколи, ніколи не вмре.

***

І летять, пролітають роки,

І зростають невпинно діти,

І дорослішають, і мужніють,

І веселі, й серйозні… різні,

Неповторні, як краплі моря,

Як сніжинки в зимовому леті,

Та єднає їх щось незриме,

І збирає з куточків планети,

В час такий відступає реальність,

І стирається час для нас,

Зустрічає нас знову школа,

Перша вчителька й перший клас,

Ваша мудрість у нас проросла,

Ваша сила у нас змужніла

І у котре ми кажемо: «Дякуємо!»

За все те, що ви нас навчили.

***

Чому плачуть люди, читаючи вірші,

Може правду в них вбачають,

Чому плачуть люди, читаючи вірші,

Вони певне й самі не знають.

Плачуть люди, коли до щему

Жаль героїв віршів отих,

Плачуть люди, коли герої

Дуже схожі на них самих.

Люди плачуть, читаючи вірші,

Про батьків, що пішли в небуття

Люди плачуть, коли розуміють,

Що назад уже нема вороття.

Люди плачуть і самі не знають,

Що чистіші світи стають,

Сльози - то сіль і вода, що гріхи змивають,

Що здоров’я і силу дають.

То ж читайте вірші частіше,

Не приховуйте сльози, читаючи їх,

Якщо плачете -,отже, правильні вірші,

Сліз нема – то не ті читаєте ви.

***

Крап, крап… літера, ще одна

Слово, рядок…і побігла рука

А у кінцівці, що буде?

Заздалегідь не знає вона.

Погляд, погляд… очі в очі,

Слово, фраза й діалог,

А в фіналі, що буде?

Знає вона – буде любов.

Хто ж вона, та, що знає, про що пише,

Та, що майбутнє знає уже,

Як називають її колишні,

Відьма? Казкарка? Не те…

Хто…та, що малює уявні квіти,

Та, що сміється сонячно так,

Як називає її теперішній?

Мабуть, дуже ніжно? Не так…

Хто…та, що кохати уміє до тліну,

Та, що біль трансформує в слова,

Та, що дарує надію і віру,

А у самої любові нема…

***

У садочку моїх батьків

Безліч дерев росло і виноград,

А поміж них різні кущі

І квіти: волошки, піони і кілька троянд.

Там ми із батьком вели розмови,

Про вчинки людські і про буття.

Часто тепер слова його згадую:

«Я хочу, щоб ти, як троянда, жила.

Будь такою ж гарною і гордою,

Май для захисту приховані шипи,

Бур’яну не бійся, не зашкодить він,

І бур’яном не прикидайся ти.

Скільки б сірості і чорноти не було поруч,

Ти до світла лиш тягнись і йди ,

вір не тому, що компліменти сипле,

тому вір, хто принесе води.

Буде у житті багато всього,

будеш засихати і цвісти,

тільки завжди пам’ятай , що ти - троянда,

бур’яном не будеш ти».

І тепер, коли мене ламають,

Я повторюю його слова:

« Я- ТРОЯНДА! Тату, пам’ятаю!

Бур’яном не буду я!»

***

Цей незвичайний творчий день,

Хіба в житті таке буває,

Що пишеш, пишеш… і до ночі

Із тебе біль поволі витікає.

Ця незвичайна творча ніч,

Уже було таке не раз

Ти пишеш, пишеш… а на ранок

Усе збулось, як на заказ.

Чи це залежить від паперу?

Чи в мене ручка чарівна,

Чи ніч, чи день тому причина,

А все ж так просто… це слова.

***

Сколихнулося дерево Роду,