Як це - ламати життя того, хто ладен померти заради тебе?

З якого часу я став таким самозакоханим егоїстом, що мене перестали хвилювати твої почуття? Мені абсолютно однаково, що ти відчуваєш, коли я приходжу жодому, занурений в алкоголь.

Ти зустрічаєш мене, на твоєму обличчі посмішка, до тих пір, поки ти не відчуваєш цього клятого запаху.

Я відштовхую тебе, проходжу в кімнату і я наче втрачаю здоровий глузд.

Ти ніколи не свариш мене, не кричиш, не впадаєш в істерику. Мовчиш. Знову мовчиш. Стоїш біля дверей і мовчки спостерігаєш за моїми діями. 

Не кричиш навіть тоді, коли я перевертаю стіл, коли скидаю додолу фото, б'ю дзеркала і кришталеві вази, які ти з трепетом і ніжністю виставляла на полицю.

По твоїх щоках котяться сльози, але ти вперто мовчиш. Терпиш.

Це ж уже не вперше. Все відбувається наче по написаному сценарію.

Навіщо ти вбиваєш себе? Любиш? А я тебе люблю?

Я питаю себе: "Я люблю її?". А у відповідь кричу: "Так". Це "Так" розриває мою свідомість і калічить тебе. Ламає тебе зсередини. 

Я хочу, щоб ти пішла. Хочу, аби ти припинила вбивати себе. Ти залишаєшся. Ти ніколи не чуєш, коли я прошу тебе йти.

Я продовжую кричати і трощити все навколо. А після - без сил падаю на підлогу і віддаюся сну.

Ти не лишаєш мене на холодній підлозі. Через силу ти піднімаєш мене і вкладаєш спати.

Я прокидаюся в теплому ліжку, від знайомого запаху. Ти не спала вночі, сиділа поряд, а вранці приготувала сніданок.

Піднявшись з ліжка я прямую на кухню. На столі їжа. Вона приготована з любов'ю. Ти дбаєш про мене. Як би сильно я тебе не ображав.

Я сиджу за столом, але не торкаюся їжі. Мені соромно.

Тебе немає.

Ти завжди так робиш. Готуєш сніданок і йдеш.

Коли повертаєшся, підходиш  і обіймаєш зі спини. Я відчуваю твоє тепло і любов, відчуваю, як твоє серце б'ється в один такт з моїм.

Сідаєш поряд і, наче маленьку дитину, починаєш годувати. Посміхаєшся. Але посмішка тускніє з кожним разом. Ти продовжуєш годувати мене, поки я не забираю ложку з твоїх рук, а ти мовчки встаєш і прямуєш до кімнати, аби розправитися з наслідками моєї вчорашньої вихідки. Ти терпиш. 

Я вдячний і досі не можу повірити, що ти моя.

Я не достойний такої, я знаю.

Але я боюся.

Боюсь того, що одного разу я повернусь додому, знову кричатиму, знову ламатиму речі, після відключуся, а ти знову вкладеш мене спати. Я прокинуся від рідного, до болю знайомого запаху сніданку.

Але ТИ вже не повернешся.