Без облич
Коли закінчується дощ - з'являється веселка, а коли приходиш ти - закінчується спокій.
Моє життя наче складається з окремих фрагментів. Але жоден із них не завершений.
Люди, яких я бачу...вони такі схожі. Неначе їх всіх просто скопіювали один з одного. Відмінність лише в тому, що одні з них чоловіки, інші - жінки. Хтось - дорослий, а дехто - зовсім малий.
Вони всі рухаються в різних напрямках. Хтось поспішає, а хтось - повільно прогулюється. Але яка їхня мета? Бездумне блукання вулицями міста? Мені здається, що я заблукала. І це сталося дуже давно. Куди б я не йшла - завжди повертаюся назад. Рух в нікуди. І тиша. Тиша, яка переслідує усюди, куди б я не пішла.
Здається, навіть коли ці люди розмовляють, не чутно нічого. Шум машин, рекламних білбордів - все це просто зникло.
Але дещо не міняється. Є щось, що я чую постійно.
Це крик. Твій крик. Що знову тебе хвилює? Що тривожить? Чому весь спокій одразу зникає і все навколо, і, навіть, без того сіре місто затьмарює пелена відчаю, страху, болю?
Чому більше нікто, крім мене цього не чує?
Чому лише в мене виникає почуття, що моя голова от-от розірветься на дрібні шматки?
Тепер я не можу спокійно спати, безсоння мучить мене кожну ніч. Це пригнічує мене і робить слабшою. Але я не можу здатися, не можу опустити руки.
Я повинна дізнатися хто Ти.
#4329 в Різне
#4100 в Сучасна проза
Відредаговано: 07.07.2018
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
