Певно, мені вже виділили місце в палаті, поряд з людиною-сонцем і Наполеоном.

Інколи я замислююсь, що було б, якби я не зустріла тебе. Чи була б я такою, якою  є зараз? На мою думку, ти змінив мене. Досі мені здавалося, що ти - моя хвора уява, результат безсоних ночей з домішкою таблеток від безсоння. 

Я не пригадую, щоб ти що-небудь казав мені, нічого, що хоч якось підказало мені хто ти. Але, чи можливо це? 

Пам'ятаєш, мої слова про ненависть? Так от, я не ненавиджу тебе. Зовсім ні. Я намагалася впевнити себе в цьому, намагалася стерти твій образ, твій голос, твою присутність. Але куди б я не поглянула - усе нагадує про тебе. 

Ти настільки сильно засів у моїй голові, а я повільно помираю, намагаючись згадати, хто ти. Це вже не просто уява, це - хвороба. І, на жаль, ліків від неї немає. Біль, що я відчуваю, затьмарюється сном.

Сон, в якому я бачу тебе, триває вічність. Може - я не сплю? Може це зовсім не сон? Тоді, що це? Чому тоді я чую, як хтось говорить? Чому чую твій нестерпний крик? Чому все мов у тумані? 

Один, два, три... Я мала прокинутись. Але як можна прокинутись, коли ти не спиш? Може, спробувати ще раз? І ще раз. Може, треба спробувати мільйон разів? Як думаєш, в мене вийде? 

Ти не чуєш мене, правда? Чи, може, просто не слухаєш? Справді, не слухаєш. Не слухаєш, бо зараз я розмовляю сама з собою, бо тебе зараз немає. 

Чому тебе немає поряд? Твоя відсутність лише все ускладнює.

Хіба, не дивно? Я так мріяла, щоб ти зник, бо не знала і досі не знаю, хто ти, але коли тебе немає - я хочу аби ти був поряд, можливо, це мій останній шанс.

Я дізнаюся хто ти і зрозумію, хто я.