Розділ 14

Назар мовчав, а я вже подумала, що поспішила зі своїм рішенням. Може, він говорив це все несерйозно, або ж не вірить, що я це сказала насправді. Від цього мовчання мені стало трохи ніяково. Проте, чомусь було байдуже на його реакцію. Знаю, що мала б зараз хвилюватися, але не відчуваю нічого.

— Т-ти дійсно цього хочеш? — спитав Назар. — Вибач, напевно, дурне питання. Ти б так не жартувала, але мені не віриться, що ти вирішила погодитися.

— Назаре, я це говорила серйозно. Ти дійсно хороший хлопець та й подобаєшся мені, тому не бачу нічого поганого в тому, щоб ми спробували зробити наші стосунки ближчими, — сказала я.

— Так, з чого там починають закохані парочки? — хлопець засміявся, а мене це теж змусило усміхнутися.

— Напевно, з якихось цікавих побачень чи щось таке.

— А я думав, що ти одразу скажеш за весілля.

— Ні, я не з тих божевільних дівчат, що понад усе мріють вийти заміж.

— А про що ти мрієш? — раптом спитав Назар.

— Не знаю, — я трохи розгубилася. — Хочу спокійного та щасливого життя, але для цього спершу треба збудувати хорошу кар'єру, щоб не залежить ні від кого.

— Думаю, тобі це буде не дуже складно. Знаєш, а я мрію займатися тим, що мені найбільше подобається. Шкода тільки, що це неперспективно і неприбутково.

— Розкажеш, що це за таке у тебе захоплення? — зацікавлено спитала я.

— Колись покажу тобі, а поки нехай це буде невеличким секретиком.

— Ще одне, що ти повинен про мене знати: я ненавиджу таємниці.

— Повинен же я якось тебе зацікавлювати.

— Тобі це дуже добре вдалося, — я усміхнулася та піднялася зі стільця. — Я вже зараз буду лягати спати.

— Добре, не відволікатиму. Хороших тобі снів, — ніжним голоси сказав хлопець.

— Тобі теж.

Коли я піднялася до себе в кімнату, то одразу ж захотіла зробити домашнє завдання з факультативу. Тільки проблема була в тому, що мені ніяк не вдавалося скласти щось нормальне з тих слів. Я справді намагалася, але після п'ятої спроби просто закрила блокнот і кинула його якомога далі. Уявлення не маю, як буду давати собі раду з цим предметом, але я вкотре переконалася, що поезія дається мені дуже важко. З такими думками я й заснула, хоча і розуміла, що Лук'ян точно вчепиться до мене на парі. Але у мене є час, щоб приготуватися до цього.
Зранку я не одразу почула звук будильника, тому на першу пару, схоже, не встигну. На вулиці різко стало похмуро та холодно. Хоч я і полюбляю таку погоду, але чомусь сьогодні хотілося чогось приємнішого. Я вдягнула чорні штани та червону кофту на довгий рукав, а зверху накинула піджак. Макіяж зробила мінімальний, а на волосся зачепила невеличку шпильку. Коли я спустилася на сніданок, то тата вже не було. Лише мама сиділа за столом та пила каву. Я сіла на стілець та почала водити вилкою по тарілці.

— Дивлюся, що хтось в поганому настрої, — сказала мама. — Навіть не привіталася зі мною.

— Вибач, — тихо буркнула я. — Щось сьогодні з самого ранку не склалося. Проспала, не змогла намалювати нормальні стрілки та й погода така погана.

— Каріно, не зважай на такі дрібниці, — жінка усміхнулася. — Впевнена, що сьогодні у тебе все пройде просто чудово.

— Побачимо, — я знизала плечима. — Тато вже на роботі?

— Так, — вона кивнула. — Він зараз має дуже багато справ.

— Що там з твоїм салоном? — спитала я та уважно подивилася на маму. — Батько казав, що там був якийсь розбій.

— Нічого страшного. Просто якісь підлітки вирішили пожартувати та й розбили вітрину, — відповіла жінка і відвела погляд.

— Мамо, ти думаєш, що я маленька дитина, яка повірить в таке? Я дуже добре розумію, що це було зроблено для того, аби налякати нас.

— Доню, ми з татом не хочемо, щоб ти переймалася цим.

— Звісно! Минулого тижня мене ледь не вбили, тепер твій салон, а мені не потрібно хвилюватися! — трохи роздратовано сказала я.

— Будь ласка, перестань, — мама втомлено поклала руку на своє чоло. — Зараз і так все складно, але тато намагається розв'язати цю проблему.

— Сподіваюся, що він це зробить якнайшвидше і ми нарешті зможемо жити спокійно.

Я піднялася зі свого стільця та попрямувала до виходу. Сама не розумію, чому мене так сильно розізлила ця ситуація, але я хочу простого спокою, а не боятися кожного шуму. Біля авто на мене вже чекав Сергій, а я лише закотила очі, коли почула його звичне привітання. Цікаво, а як живуть люди без цього всього? Я звикла, що мене везуть туди, куди мені треба, а потім відвозять назад, купують все, що тільки захочу, а ще у мене ніколи не було боргів. Навіть уявлення не маю, як це, коли у тебе нема грошей. Навіть не хочу думати, що колись можу потрапити у скрутне становище, де доведеться економити кошти. Я ніколи не була марнотраткою, але красиві речі дуже люблю. Ну а ми всі знаємо, що на таке потрібно мати хороший дохід.
Всю дорогу Сергій щось говорив до мене, а я ж просто ігнорувала його. Як же він не розуміє, що дратує мене? Хоча, напевно, хлопець робить це все навмисно.
Нарешті автомобіль зупинився біля університету і я позбулася того надокучливого водія. Як тільки зайшла в аудиторію, то одразу ж помітила Нату, що дивилася щось у своєму телефоні.

— Привіт, — сказала я, коли підійшла до неї.

— А я вже думала, що тебе сьогодні не буде, — дівчина швидко оглянула мене. — Як справи?

— Не дуже, — я трохи скривилася. — Настрій сьогодні поганий.

— А у мене дуже хороший, — вона широко усміхнулася та замріяно подивилася у стелю.

— Чого це?

— Тому що сьогодні Лук'ян Олексійович вперше почує вірш, який я склала для нього.

— Ти? Склала вірш? — перепитала я, здивовано дивлячись на Нату.

— Навіть не один, — вона усміхнулася і витягнула з сумочки якийсь блокнот. — Ось тут є декілька моїх віршів, якими я надихнулася поезією Лук'яна.

— Як цікаво, — буркнула я та спробувала усміхнутися. — Думаю, що він буде враженим.

— Я от не знаю, чи віддати йому їх на сьогоднішньому занятті чи вже потім зайти до нього в кабінет?

— Впевнена, що краще зробити це на парі, — сказала я, вдаючи, що мені байдуже.

— Я вже не можу дочекатися, щоб побачити його реакцію. А ти щось написала?

— Ем, ні. Не вийшло.

— Вперше чую, що Каріні Раковській щось не під силу, — Ната уважно подивилася на мене.

— Я ж не свята, — огризнулась я, усміхаючись. — Можливо, в мене зараз є дещо важливіші справи, аніж писати якісь тупі віршики.

— Не побоюся спитати, які ж це в тебе такі справи? — дівчина з очікуванням глянула мені в очі.

— Така відповідь, як стосунки з хлопцем, тебе влаштовує?

— Чекай, що? — голосно сказала Ната.

— Так, ти все правильно почула. В мене з'явився хлопець. Щоправда, ми тільки почали зустрічатися, але думаю, що це надовго.

— І як звати цього твого хлопця?

— Назар. Познайомилася з ним тоді, коли ми з тобою були в клубі, — відповіла я. — Ну а потім зустрілися знову вже на тому світському заході. Він запросив мене на побачення, а я погодилася. Ось так все і закрутилося.

— У твоєму житті відбуваються такі події, а ти навіть не сказала мені нічого! — дещо ображено заговорила Ната.

— Не хотілося поки розголошувати про це. До того ж все досить швидко почалося.

— А я ж тебе навіть до Лук'яна Олексійовича ревнувала, уявляєш? Тому й так ставилася до тебе останнім часом. Якби я знала, що у тебе стосунки з іншим, то не накручувала б себе.

— Ніколи не зрозумію, чому ти думала, що між мною та тим твоїм викладачем може щось бути, — сказала я і закотила очі.

— Просто я помічала, що він часто звертає на тебе свою увагу. Ну а ця ваша неприязнь здавалася мені просто якоюсь грою. Думала, що таким чином, можливо, ви приховуєте те, що разом.

— Ти хоч розумієш, які дурниці говориш? — я нахмурилась. — Ми знайомі з ним декілька тижнів, а ти встигла подумати, що ми вже разом?

— Просто… Не знаю, — дівчина видихнула.

— Нато, тобі не здається, що це вже переходить всі рамки? — обережно спитала я. — Ось це твоє кохання стає хворобливим.

— А хіба буває по-іншому, коли закохуєшся? — вона уважно подивилася на мене. — Ти постійно думаєш про цю людину, а один його дотик змушує тіло тремтіти. Від проникливого погляду бракує кисню і серце б'ється в шаленому ритмі. Тобі хочеться завжди слухати його голос, як музику, а ще щоб він просто був поруч. Ох, кому я це все розказую? Ти ж і так знаєш про це краще за мене.

— Звісно, — я усміхнулася, а тоді відвела погляд.

Хіба я знаю щось про кохання? Нічого... Тепер я хоча б змогла переконати Нату, що мені байдуже на Лук'яна, а от чи змогла переконати себе? Все так заплуталося, але пора вже викинути його зі своєї голови. У мене є Назар, який справді кохатиме мене. Я впевнена, що він зробить все, щоб я була щасливою. Хіба потрібно щось більше? Всі пари я провела зі своїми думками, а Ната літала в мріях. Мене лякає її одержимість Лук'яном. Ну а тепер я ще більше картаю себе за те, що дала їй тоді ту книгу. Останнім часом я чомусь зовсім не думаю та й роблю різні дурниці.
На літературне заняття мені дійсно не хотілося йти. Я точно знала, що Лук'ян зараз скаже мені прочитати свій вірш та ще й першою. Ната ж світилася від радощів. Та все пройшло не так, як я собі думала. Лук'ян запропонував читати свої вірші лише охочим. На диво, таких було багато. Я ж просто сиділа, спершись рукою на щоку та чекала завершення пари. Ната прочитала свій вірш і дуже сильно раділа, що Лук'ян похвалив її. Від цього мені стало чомусь неприємно. Якесь відчуття самотності заволоділо мною. 

— Карино, підійдіть до мене, будь ласка, — сказав викладач, коли вже всі почали розходитися.

Я зібрала свої речі та сперлась до стола. Втомлено видихнувши, глянула на Лук'яна Олексійовича.

— Уважно слухаю, — заговорила я та склала руки на грудях.

— Що з тобою? — спитав він.

— Все добре, — я широко усміхнулася. — Життя прекрасне, правда ж? Вам, напевно, цікаво чому я не прочитала сьогодні свого вірша. Так от, я його просто не написала. І не тому, що не мала часу чи щось таке. Знаєте, а я все частіше починаю думати про те, що все моє життя в рожевих окулярах. Не така вже я ідеальна і хороша. Як виявляється, ще й нікчемна, бо навіть нічого не вмію робити. Думаєте, я не намагалася скласти той клятий вірш, але мені це не вдалося. Я не бачу того прекрасного в простих речах. Цей страх постійно переслідує мене, а ще я дуже сильно заплуталася.

— Можливо, твій талант в чомусь іншому, а ти просто ще не знайшла своє покликання, — спокійно мовив Лук'ян і підійшов ближче до мене.

— Ні, я бездарна та черства егоїстка. Цинічне стерво, що думає тільки про себе, — сказала я та відчула сльози на очах. — Хіба це неправда? Всі ви так думаєте і ніколи не помічаєте, як сильно зачіпають мене такі слова.

— Каріно… — він з якимось жалем подивився на мене та простягнув свою руку.

Я глянула йому в очі, а по моїх щоках почали текти сльози. Не знаю чому, але з'явилося велике бажання відчути його підтримку, тому я без жодних вагань кинулася йому в обійми.