Без права на помилку

Розділ 15

— Все набридло, — сказала я, схлипуючи в Лук'яна на плечі. — Кожен день стає для мене нестерпним. Я думала, що сильна та впораюся, але цей страх повністю заволодів мною. Вперше в житті зламалася і не знаю, куди рухатись далі. Ця невідомість та невизначеність вбиває мене, а я всього лише хочу знову жити.

— Каріно, заспокойся, — тихо мовив чоловік та легенько провів своєю рукою по моєму волоссю.

Я не могла ніяк опанувати свої емоції, бо цього було для мене забагато. Лук'ян не відштовхнув мене, а навпаки, ще міцніше притягнув до себе. Я ж просто стояла та плакала, чіпляючись пальцями за його сорочку. Байдуже, що ми знаходимося в аудиторії, де будь-хто може нас побачити. Мені найбільше потрібно була чиясь підтримка, а можливо, саме його. Згодом стало легше, а в голові з'явилося усвідомлення того, що сталося. Я повільно відійшов від Лук'яна, витираючи мокрі щоки.

— Вибачте, — тихо сказала я, коли побачила в нього на сорочці сліди від моїх сліз та туші. — Це… Якось само вийшло.

— Навіть не хвилюйся за це. Людям властиво проявляти свою слабкість, — чоловік слабо усміхнувся. — Всім інколи потрібна підтримка.

— Думаю, що мені вже пора, — заговорила я та розгублено попрямувала до виходу, відчуваючи сором.

— Гарного тобі дня, Карино. Не засмучуйся більше, будь ласка, — відповів він. — Я вже встиг звикнути до твого нестерпного характеру, а не до твоїх сліз.

— Їх більше не буде, — я спробувала усміхнутися.

— Раджу тобі зараз піти в якесь спокійне місце, щоб просто подумати та переосмислити своє життя.

— Дякую, — я кивнула. — Шкода тільки, що я не знаю таких місць.

Опустивши голову, вийшла з аудиторії. Я обійняла себе руками, бо чомусь стало холодно. Для мене, проявляти свою слабкість — це щось невідоме. Я ніколи не ділилася з іншими своїми переживаннями. Можливо, просто не було поряд людини, якій я могла б так довіритися. Чому саме Лук'ян? Не знаю, але цей чоловік повністю зруйнував мій збудований світ. Я вже сама розумію, що в усіх моїх стінах стільки тріщин, що скоро все розвалиться. Та хіба я можу собі дозволити цьому статися, якщо не вмію по-іншому жити? Таке відчуття, наче я прив'язуюся до Лук'яна, а мене це дуже сильно лякає. Не хочу залежить від чиєїсь присутності, бо я ж завжди була самостійною дівчиною, що звикла розв'язувати свої проблеми сама. Чому ж тоді зараз все по-іншому? Напевно, я просто втомилася від такого життя. Хотілося б зараз опинитися в якомусь тихому та спокійному місці, щоб просто подумати. Впевнена, що це б допомогло мені розібратися в собі.
Я одразу ж згадала про ту кав'ярню, куди ми приїжджали з Лук'яном. Мені захотілося знову відчути той затишок, тому я просто сказала Сергію їхати в той район. Довелося показувати йому дорогу, бо я не знала адреси, але пам'ятала, як ми тоді їхали. Згодом ми все ж зупинилися на потрібному мені місці. Водій хотів піти зі мною всередину, але я сказала йому, щоб він залишив мене на деякий час саму. Саме в такі моменти хочеться, щоб нікого не було поряд.
Я зайшла в темне приміщення з тьмяним світлом та сіла за один з пошарпаних дерев'яних столиків. З колонок лунала якась джазова музика. Я замовила собі звичайне американо, а згодом офіціант приніс мені його. В голові крутилося багато різних думок, але з часом вони почали розсіюватися, залишаючи лише найважливіші. Ця атмосфера починала мені подобатися, і здавалося, що це саме те, чого я так потребувала.

— Привіт, — біля мене раптом з'явилася та дівчина, що співала минулого разу. — Не очікувала тебе ще раз тут побачити та ще й саму.

— А сюди можна тільки за запрошенням? — буркнула я.

— О! Бачу, що в когось поганий настрій, — Мілана сіла на стілець поруч зі мною. — Ну, розказуй! Посварилася з Лук'яном?

— Що? — я нахмурилась. — До чого він тут взагалі? Я просто заплуталася і намагаюся в собі розібратися.

— Цікаво-цікаво, — вона глянула на мене, піднявши одну брову. — Що сталося?

— Декілька тижнів тому на мене напали та ледь не викрали, — почала я, — салон моєї мами розгромили, а ще серед татових працівників є зрадник. Якісь батькові вороги намагаються нас залякати, тому охорону значно посилили, а кожен мій крок контролюється. Також є хлопець, який мені справді подобається і здається, що він закоханий в мене. Я погодилася зустрічатися з ним, але... Не знаю, та чомусь не впевнена, що кохаю його. Може, з часом це зміниться, але зараз він не викликає в мене таких почуттів. Якось так.

— Не всі закохуються з першого погляду, — дівчина знизала плечима. — Якщо чесно, то я в таке не вірю. Все-таки для того, щоб по-справжньому закохатися потрібно пізнати ту людину. Інколи ми відчуваємо потребу в ній, але це ж не кохання, правильно? Деколи дружбу чи взаємодопомогу плутають з цим почуттям, а потім страждають. Я ж колись думала, що закохалася в Лук'яна. Навіть зізналася йому в цьому, але він допоміг мені зрозуміти, що це все всього лише потреба. Розумієш, він витягнув мене з мого кошмару. Я бачила в ньому рятівника, а моя закоханість в нього — це лише подяка. От і все!

— Як тоді відрізнити кохання від прив'язаності? — спитала я та уважно подивилася на дівчину.

— Тобі має бути комфортно з цією людиною, — почала дівчина. — Ти завжди можеш бути певна, що ця людина підтримає тебе і за першої ж потреби ділишся з нею своїми проблеми. Біля нього ти стаєш слабкою, а ще тобі хочеться, щоб він був поряд. Постійно думаєш про цю людину та хочеш просто почути чи побачити її. Ну а прив'язаність — це якоюсь мірою одержимість. Ти панічно боїшся втратити й просто не уявляєш свого життя без нього. Ти ніби бачиш свій порятунок лише в ньому, але так не повинно бути. Це вже якесь хворобливе кохання.

— Все одно це дуже складно, — задумано сказала я.

— Звісно, але якщо ти закохаєшся, то зрозумієш це, — дівчина підморгнула мені. — Можливо, ти вже встигла закохатися.

— Не знаю, але поки до Назара я відчуваю лише дружні почуття. Напевно, потрібно більше часу, щоб пізнати його і закохатися.

— А чому ти думаєш, що я говорю про нього? — спитала Мілана, а на обличчі в неї з'явилася дивна посмішка. — Може, ти закохалася в Лук'яна?

— Не говори дурниць, — я засміялася. — Таке неможливо, бо в нас з ним не дуже хороші стосунки.

— Справді? Коли ви були тут минулого разу, то мені так не здавалося. Я бачила, як часто ви переглядалися. Очі не брешуть, Каріно. Ну а ще помітила, що він часто дивився на тебе якось по-особливому. Ти небайдужа йому, як і він тобі. Може, ви просто поки ще не зрозуміли цього.

— Звідки ти це можеш знати? — я хмуро подивилася на неї. — Ти хоч колись кохала?

— На жаль, не в усіх кохання буває щасливим, — вона сумно усміхнулася.

— Напевно, мені вже пора, — тихо сказала я та різко піднялася зі стільця.

— Якщо колись захочеш поговорити, то я завжди тут, — дівчина глянула на мене. — Не обіцяю, що ми станемо подругами, але я в житті бачила немало, тому деякі речі для мене є очевидними.

Я просто кивнула та пішла геть. Мені не дуже подобалося те, що вона сказала. Тепер я ще більше заплуталася, хоча і в голові теж неодноразово з'являлася думка, що Лук'ян подобається мені. Та хіба ж я закохалася в нього?
Всю дорогу додому думала про це, але так і не змогла прийняти цього. Я вирішила не слухати чужих порад, а залишити все так, як є. Думаю, що з часом мені точно вдасться розібратися з цим.
Як тільки приїхала додому, то одразу ж побачила біля воріт тата, що говорив про щось зі своїм охоронцем.

— Все добре? — спитала я, коли підійшла до них.

— Так, — батько усміхнувся. — Каріно, йди додому, будь ласка.

— Тату, що сталося? — я склала руки на грудях. — Ти сам знаєш, що я завжди помічаю, коли ти брешеш.

— Якщо тобі раптом будуть дзвонити з невідомих номерів, то не відповідай, гаразд? — сказав він.

— Чому?

— Сьогодні твоїй мамі зателефонували та наговорили різних дурниць, — тато похитав головою. — Вона втратила свідомість.

— Що? — закричала я.

— Не хвилюйся. Зараз вже все добре, і вона спить у своїй кімнаті. Я лише хочу в тебе дещо попросити, — батько уважно подивився на мене та поклав свої руки мені на плечі. — Якщо ти колись почуєш щось погане про мене, то не вір, добре?

— Тату, я знаю, який ти насправді. В нашому світі, на жаль, багато заздрісників, тому я обіцяю, що завжди буду тобі вірити.

— Дякую, доню, — сказав він та поцілував мене в голову.— Я дуже сильно тебе люблю.

Коли зайшла в будинок, то одразу ж попрямувала до спальні батьків. Мама міцно спала, а я просто сіла поруч. Що ж їй таке сказали, що вона так відреагувала? Звісно, ті жорстокі люди звикли брехати на інших. Я ж знаю, що мій тато хороший чоловік, тому точно не буду вірити різним наклепам. Як же мені це все набридло. Я важко видихнула та пішла до себе в кімнату. Вже була досить пізня година, тому швидко переодягнулася в піжаму та сіла на ліжко. Я одразу побачила книгу Лук'яна, що стояла на тумбі поряд з ліжком. Рука сама потягнулася до неї. Відкривши її, взялася читати вірші. Не знаю, що сталося, але рядки почали дивним чином складатися в моїй голові. Хоч вони неідеальні та кострубаті, але мої. Я швидко записала все в нотатки в телефоні та навіть усміхнулася, перечитуючи свій перший вірш. Не віриться, що я змогла його написати. Це додало мені якоїсь впевненості. Можливо, я не є вже така бездарна, як мені здавалося. Раптом я почула, що до мене хтось телефонує. Глянувши на екран, широко усміхнулася, бо побачила, що це Назар.

— Виглянь у вікно, — одразу сказав він.

— Щ-що?

— Кажу, щоб ти подивилася у вікно, — повторив Назар.

— Навіщо? — я трохи нахмурилась, але все ж піднялася з ліжка та підійшла до вікна.

Коли відсунула тюль, то побачила хлопця, що стояв у нас у дворі. Спочатку я дуже сильно здивувалася, а потім відчинила вікно та трохи нахилилася через нього. 

— Що ти тут робиш? — тихо спитала. — Як взагалі пробрався сюди, якщо всюди охорона?

— Це було дуже складно, але все заради того, щоб побачити тебе, — Хлопець усміхнувся та показав мені маленьку троянду у своїй руці.

— Я зараз спробую вийти.

— Чекатиму, — сказав Назар та відійшов до кущів, щоб його не помітили.

Ніколи не втікала з дому, щоб зустрітися з хлопцем, але це було весело. Я розуміла, що біля самих дверей зараз чатують охоронці, тому єдиний вихід — перелізти через вікно в кухні. Добре, що хоч в батьків спальня на другому поверсі, тож мені це вдалося досить легко. Та і вікно з кухні виходило на задній двір. Я помітила неподалік Назара і підійшла до нього.

— Ти мене здивував, — сміючись, сказала я.

— Знаю, — він широко усміхнувся та простягнув мені троянду. — Це тобі.

— Дякую. То що ти тут робиш?

— Просто хотів тебе побачити. І ще… — хлопець взяв мене за руку. — Взагалі я прийшов сюди з певною метою.

— Якою? — спитала я та уважно подивилася на нього.

— Хочу тебе вкрасти на який час та показати одне цікаве місце, — відповів він та з очікуванням глянув мені в очі.

— Гаразд, я згідна.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше