Без права на помилку

Розділ 24

Від здивування я відкрила рот, а на очах з'явилася пекуча пелена зі сліз. Швидко покліпала повіками, щоб трішки заспокоїтися та міцно стиснула кулаки. Такого я точно не очікувала. Неприємне відчуття… Таке, наче тебе щойно нагодували склом, що в'їлося в самісіньке серце, всмокталося в кров, залишаючи за собою криваві рани. Наче хтось просто клацнув пальцями — і весь твій світ зруйнувався. Усе, чим я жила стільки років, — було неправдою. Мене обманювали, безсоромно брехали та зрадили. І найгірше, що це зробили найрідші — ті, кому я найбільше вірила. Хоча ні! Я не вірю! Жодному слову слідчого не вірю. Знаю, це все задум цього Віктора. Він вирішив таким чином усунути конкурента. Звісно, найліпше звинуватити його в злочинах, щоб легше було прибрати всю владу у свої руки. Мій тато міг бути ким завгодно, але не вбивцею. А Лук'ян… Як він взагалі може вірити цьому чоловікові, який без жодного сорому вступив у чужий будинок та ще й під руку з поліцією?

— У вас нема доказів, — різко сказав батько. — Можете забиратися звідси до бісової матері! Я не збираюся терпіти таке зухвальство у день народження своєї доньки! А ти? — він сердито подивився на Лук'яна. — Думаєш, я не знаю про ваші стосунки. Використав дівчину, аби дібратися до мене? Тільки знаєш що, любчику, це було твоєю найбільшою помилкою!

— Ні, — Лук'ян похитав головою, дивлячись на мого батька твердим поглядом. — У мене не було права на помилку. Все сплановано ще до того, як я познайомився з Каріною. Мені не варто було закохуватися в неї, як і їй в мене.

— Замовчи, — ледь не благала я, відчуваючи, як сльози течуть по щоках.

— Я був за крок до того, щоб покинути все. Думав, що може, ви не причетний до смерті мого тата. Але ось цим, — він кинув на стіл якусь сіру теку, — ви самі підписали собі вирок.

— Де ти це взяв? — тато міцно стиснув щелепи, а обличчя аж почервоніло від злості.

Він почав розглядати документи, що лежали в ній, а потім раптом поклав руку на своє серце.

— Все нормально? — стурбовано спитала я, коли помітила, що йому важко дихати.

Я попрямувала на кухню, щоб принести води й помітила, як усі гості спостерігають та перешіптуються. Серед присутніх помітила Нату, в якої на обличчі чомусь красувалася посмішка.

— Пішли геть звідси! — голосно сказала я. — Зараз же!

Я широко відчинила двері, що вели від зали до коридору. Звісно, ніхто не хотів так швидко йти, тому мені довелося закликати охоронців, аби вони прогнали цих лицемірів. Татові, здається, стало краще. Я все ж принесла йому води.

— Я поскаржуся на вас! Як? Як ви дістали ці документи, якщо вони були в моєму сейфі? — голосно закричав тато.

Прозріння з'явилося в моїй голові. Він приходив не для того, щоб побачити мене, а тому що повинен був викрасти цю теку з татового сейфа. До горла знову підступив важкий клубок. Я ковтнула, щоб полегшити ці муки, але легше не стало. Через сльози на очах все здавалося розмитим. В голові запаморочилося. Я глибоко вдихнула та заплющила очі. Коли відкрила їх, то помітила на собі погляд Лук'яна. Злість, огида, ненависть... Саме це зараз я відчуваю до нього. Він використав мене, і робив це з самого початку. Як я не зрозуміла цього? Яка ж дурепа!

— Тут всі докази ваших махінацій, — сказав слідчий, киваючи на теку.

— Які є докази щодо причетності мого батька до вбивства? — рівним тоном спитала я.

— Ми маємо людину, яка знає про всі твої незаконні справи. Ще минулого року я приставив до тебе Сергія, — заговорив той Віктор. — Він мав би давно дістати ці докази, але йому це ніяк не вдавалося. Ти або брав його усюди з собою, або довіряв йому Каріну. До того ж Сергій не знав коду від сейфа. В нього завжди було важко з цифрами.

— І який код? — поцікавилася я.

— Останні цифри номеру твого паспорта, — відповів Лук'ян.

— Як? — я похитала головою. — Як ти здогадався?

— Був переконаний, що код точно пов'язаний з тобою. Тож випробовував усі можливі варіанти. Одразу відповім на твоє наступне питання, — Лук'ян уважно подивився на мене. — Копія твого паспорта була в університеті. Ще на початку семестру я сфотографував її.

— Думаю, що цього достатньо, аби заарештувати вас, — заговорив слідчий.

— І все ж, чи є у вас конкретні докази щодо причетності мого батька до вбивства? — знову перепитала я.

— Не хвилюйтеся, Карино Геннадіївно, вони будуть, — сказав чоловік, коли підійшов до тата з наручниками.

— Не соромте мене! — роздратовано мовив батько, піднімаючись з крісла. — Я сам сяду в ваш автомобіль. Не треба мені цих ваших кайданів.

— Тату… — я взяла його за руку, не стримуючи сліз. — Я витягну тебе, обіцяю. Ми наймемо найкращих адвокатів. Я доведу, що ти невинен.

— Достатньо! Ходімо вже! — суворо сказав слідчий.

Двоє поліцейських взяли тата під руки та повели до виходу.

— Пробач мені, — прошепотіла я, коли батько оглядався. — Я не знала, не знала…

Руки почали тремтіти, а по щоках текли сльози. Здається, я тільки тепер усвідомила, що сталося. Не довго думаючи, побігла до виходу.

— Тату! Тату! — голосно кричала, я коли він дивився на мене з вікна поліцейської машини. — Я витягну тебе, чуєш! Обіцяю!

Автомобіль рушив з місця, а я побігла за ним, знявши туфлі. Кричала, що врятую його та просто плакала. Ноги пекли від контакту з холодною землею. Коли я зрозуміла, що не зможу догнати їх, то важко сіла на дорогу. Сльози душили мене. Я всіляко намагалася заспокоїтися. Дихання бракувало, в очах потемніло. Я задихалася...

— Донечко, ходімо додому, — прошепотіла мама, коли присіла поруч.

Вона поцілувала мене в скроню та допомогла піднятися. Я глянула на свої ноги й помітила, що вони всі в ранах. Навіть не відчула болю. Напевно, через те, що всередині все боліло набагато сильніше. Він не просто зрадив, він зломив мене, насміявся з моїх почуттів і використав.
Я спробувала вибратися з обіймів матері та підійшла до Лук'яна, що стояв біля вхідних дверей. Зі всієї злості вдарила його по обличчі, не шкодуючи сили.

— Пробач, — просто сказав він, ховаючи погляд.

— Як ти міг? — я не могла навіть дивитися на нього. — Ти ж... Я ж вірила тобі. Чорт! Я закохалася в тебе по-справжньому, відкрила своє серце, а ти…

— Каріно, послухай! — він раптом взяв мене за руки.

— Ні, — я історично засміялася та вирвалася з його хватки. — Хоч щось було правдою?

— Я справді закохався в тебе, — сказав Лук'ян та подивився мені прямо в очі. — Так, цього не мало сталося, і спочатку… — він важко видихнув. — З самого початку мені потрібно було просто підібратися до тебе, щоб твій тато почав мені довіряти.

— Це ж ти підлаштував той напад? — спитала я, сподіваючись, що він почне заперечувати.

Лук'ян кивнув, за що отримав ще один ляпас від мене. Я заплющила очі та поклав руку на своє чоло. Чому ж так боляче? Таке відчуття, наче серце розривається з середини, а від нього не залишається нічого, порожнеча, яка затягує мене у свою чорноту.

— Ти знав! — голосно закричала я йому в обличчя. — Знав, як мені було страшно після того випадку. Я плакала на твоєму плечі, Лук'яне! Навіть вважала тебе своїм рятівником.

— Так і було задумано, — сказав він без краплини сорому. — Ти мала почати довіряти мені.

— То виходить, що я була твоєю мішенню?

В моєму голосі було чутно образу, але я і не приховувала цього.

— Ти стала моєю помилкою, Каріно. Мені не можна було в тебе закохуватися, бо це зробило ситуацію складнішою. Знала б ти скільки разів я хотів відмовитися від цього плану.

— Але не зробив цього! — я підійшла ближче до нього. — Ти зломив мене, Лук'яне. Я колись казала тобі, що всередині мене живе маленька вразлива дівчинка. Тепер вона померла…

— Тобі треба знати, що в плані був лише напад на тебе. Погром у салоні твоєї матері та дзвінок їй з погрозами — це не наших рук справа. У вас є й інші вороги, тому будь обережною. Можливо, ти в небезпеці. 

— Який же ти благородний лицар, — я голосно засміялася. — Невже хвилюєшся за мене? Ти все зруйнував, розумієш? Але я витягну тата і буду з гордістю спостерігати, як твій дядько давитиметься заздрістю, коли Раковський Геннадій знову сяде в крісло мера. 

— Будеш захищати злочинця? — спитав Лук'ян, примружуючи очі.

— Ні, я буду захищати свого батька! — вперто сказала я. — Дякую за такий неймовірний подарунок на день народження.

— Вибач, Каріно, — він ледь відчутно доторкнувся моєї руки. — Це було мені не під силу. Я справді наполягав, щоб це сталося в інший день.

— Чхати я на це хотіла, бо… Бо тепер я…

Лук'ян похитав головою, дивлячись на мене, ніби мовчки просив, щоб я не говорила цього.

— Ненавиджу тебе, — ледь не виплюнула йому в обличчя.

Я пройшла повз нього, вдаривши своїм плечем об його. Мені хотілося зробити йому боляче, але в кінцевому підсумку знову страждала я.

— Бережи себе, — почула за спиною його голос, а тоді віддалені кроки.

Він пішов... Зруйнував наші життя, нашу ідеальну сім'ю та наш світ. Залишив за собою моє розбите серце, а сам зник, наче й ніколи не було. Так просто, як привид з минулого, що прийшов лише заради помсти. 

Мама з таким жалем подивилася на мене, але я розуміла, що їй зараз теж нелегко.Ледве тягнучи ноги, піднялася до себе в кімнату. Я зачинилася на замок, ніби боялася, що зараз хтось зайде і порушить мій спокій. Як тільки ввімкнула світло, погляд одразу ж впав на ліжко, де стояла срібна подарункова коробка. Руки почали тремтіти, а душу мучило дивне передчуття. Я неохайно розв'язала бант і відкрила коробку. Коли заглянула всередину, то побачила якийсь чорний блокнот. Здогадки закралися в моїй голові, але я боялася. Мені було страшно відкривати цей зошит, бо я хотіла ненавидіти його. Так було легше. Я сіла на підлогу та почала гортати сторінки одна за одною. Не знаю, скільки тут було віршів, але усі вони… про мене? Хотілося б, щоб це було не так, але в кожному рядку я впізнавала себе. Це було занадто боляче. Колись, може, я почитаю їх, але не сьогодні. Закрила блокнот і заховала його назад в ту коробку. Тоді підійшла до шухляди та витягнула його збірку.


— Лука Коман, — прочитала я і голосно засміялася.

Згадала, як запитувала себе, чому саме такий псевдонім? Яка іронія. Ось чому мені прізвище татового конкурента здалося знайомим, тому що таке ж і в Лук'яна. Я провела рукою по матовій обкладинці, востаннє насолоджуючись цим дотиком. Відкривши на перших сторінках, я вчепилася за краї та просто почала рвати їх, шматувати. Так само як і він зробив з моїм серцем. Всі залишки викинула через вікно, бо хотілося знищити все, що пов'язане з ним.

«Сьогодні я прощаюся з тобою, Лук'яне! Тепер цей день — це народження нової Каріни. Ти пошкодуєш про це, обіцяю. Ви всі пошкодуєте…»

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше