Розділ 10

— Каріно, як ти взагалі дізналася про цих людей? — здивовано спитала Мілана.

— Пообіцяй, що нікому не розкажеш, — я уважно подивилася в її очі.

— Гаразд, обіцяю.

— А тим більше Лук'янові!

— Добре, — вона кивнула. — Не буду нікому розповідати.

— Недавно до мене зателефонував тато. Він сказав, щоб я пішла до того Тигра. Мені потрібно було дещо йому передати від батька. Я сказала те, що і мала. Вони виконали частину своєї угоди, а у мене тепер борг перед ними. Коли ми домовлялися, я думала, що він захоче грошей. Декілька днів тому він подзвонив і сказав, що я сподобалося його синові. Тепер мені потрібно вийти за нього заміж і тільки тоді я позбудуся боргу.

— Ти ж не збираєшся цього робити? — спитала Мілана.

— Ні, — я похитала головою. — Нізащо не стану йому дружиною! Через два тижні буде суд. я впевнена, що тата випустять. Тоді він сам розбереться з тим Тигром.

— Не можу повірити, — дівчина похитала головою. — Твій батько кинув тебе в лапи цих бандитів, а ти все одно продовжуєш захищати його.

— Мілано, ти не в праві мене засуджувати! Це мій вибір, зрозуміло? І ніщо не змусить мене змінити його.

— Чому? Чому ти це робиш?

— Тому що я люблю свого тата, — різко сказала я, — і вірю йому. Він не вбивця. Той чоловік, якого я знаю двадцять один рік — не злочинець!

— Бачу, що марно з тобою сперечатися. Тобі треба бути дуже обережною, Каріно.

— Знаю. Ти навіть не уявляєш, як сильно я втомилася. Це вже так набридло.

— Я тебе прекрасно розумію, — Мілана легенько усміхнулася і взяла мене за руку. — Дуже добре знаю, як складно жити у постійному страху. Тільки ти сильна, тому точно зможеш вистояти. Я ніколи не була такою. Якби мені хоч одну краплину твоєї мужності, то я б не терпіла стільки років ті знущання.

— Що б ти зробила?

— Це вже не має значення. Навіть щоб себе вбити, треба мати неабияку сміливість.

— Не кажи так! Це далеко не вихід. На зміну ночі завжди приходить ранок. Колись і в нашому житті засяє сонце.

— Не вірю я в цей твій оптимізм, — сказала Мілана та піднялася зі стільця, — але ти маєш рацію. Не завжди в житті погано. Ходімо, я покажу тобі, де ти будеш спати.

Я кивнула і попрямувала за Міланою. Вона зупинилася у вітальні та почала розкладати диван. Потім дівчина застелила його постільною білизною.

— Все, можеш лягати. Я буду в себе, — сказала Мілана, усміхнувшись.

— Дякую тобі дуже за те, що дозволила залишитися у тебе.

— Це дрібниці.

— Ні, не дрібниці, — я уважно подивилася на неї. — Ти дуже добра до мене. Якщо чесно, то я рідко зустрічала таких людей.

— Значить, цього разу тобі пощастило.

— Здається, так.

— На добраніч, Каріно. Хороших тобі снів.

— Навзаєм.

Мілана попрямувала до себе в кімнату, закривши двері. Я ж вимкнула світло і лягла на диван під теплу ковдру. Глянувши на екран телефону, помітила декілька пропущених дзвінків від мами. Я швидко набрала її номер, бо вона, мабуть, хвилюється.

— Нарешті! — голосно сказала мама. — Де ти? З тобою все добре?

— Так, я в порядку.

— Коли ти прийдеш?

— Ем, я сьогодні ночую у своєї подруги.

— Ви ж з Натою не спілкуєтеся.

— Це не Ната, — пошепки сказала я. — Це інша подруга. Ти не знаєш її. Вона дуже хороша, тому можеш не хвилюватися за мене.

— Гаразд, — мама видихнула. — У мене є для тебе новина.

— Слухаю.

— Пам'ятаєш, я казала тобі про знайомого Івана, який працює у відділку? — почала мама.

— Пам'ятаю, — мовила я, затамувавши подих.

— Він бачив, де лежить та сіра тека.

— І?

— Він сфотографує нам документи, що лежать у ній.

— Навіщо?

— Щоб ми знали, що там і встигли підмінити ці папери до суду, розумієш?

— Ти впевнена, що ніхто не помітить?

— Це єдиний вихід, Каріно.

— Коли він має зробити це? — тихо спитала я.

— Вночі. Завтра він має надіслати нам усі фото. Ти коли повернешся додому?

— Постараюся якнайшвидше. Добре, я вже буду спати. На добраніч, мамо.

— Бувай! Чекатиму тебе завтра зранку.

Я збила дзвінок і важко видихнула. Здається, скоро я зійду з розуму і мене заберуть у білу палату. Через свої думки довго не могла заснути. Потім мені все ж вдалося відкинути усі переживання. Тільки сон чомусь був зовсім неспокійним. Знову снилося якесь божевілля.
Зранку я прокинулася від того, що Мілана вийшла зі своєї кімнати. Через декілька хвилин я почула шум у ванній кімнаті. Глянувши на годинник, побачила, що це вже дев'ята година ранку. Пора мені повертатися додому.

— Ти вже прокинулася? — спитала Мілана, коли вийшла з ванної кімнати. Вона була замотана у рушник.

— Так, — я усміхнулася. — Мені час повертатися додому.

— Не боїшся, що там на тебе чекатимуть?

— Вони нічого мені не зроблять, — впевнено сказала я. — Якщо думають, що я буду ховатися, то дуже сильно помиляються. Нехай переслідують скільки хочуть, але я так легко не здамся.

— Бачу, що у тебе на ранок побільшало сміливості, — Мілана дивно посміхнулася.

— Вчора я справді налякалася, але здаватися — це не про мене.

— Збирайся! Я підвезу тебе.

— Ні, — я похитала головою. — Краще не треба. Якщо вони впізнають тебе?

— По-перше, я трохи змінилася за цих три роки, а по-друге, мені набридло ховатися. Вони не мають ніякого права керувати нашими долями. Я не дозволю ні тому Тигрові, ні його людям, образити себе. Мені вистачило того пекла, в яке кинув мене батько.

— Бачу, що у тебе теж побільшало сміливості.

— Я хочу відчути свободу, а не жити так, наче наляканий кролик. Твої речі вже висохли. Там на поличці є запакована зубна щітка. Можеш нею користуватися.

Мілана попрямувала до себе в кімнату. Я ж пішла до ванної. Спершу почистила зуби та вмила обличчя. Потім я швидко переодягнулася у свої речі. Тепер вони були чистими та сухими. Мілана така добра до мене, що це навіть здається мені дивним. Може, вони з Лук'яном щось задумали? Але дівчина була щирою зі мною. Чомусь мені хочеться вірити їй.
Коли я зайшла на кухню, то побачила, що Мілана вже зробила нам чай і бутерброди.

— Сподіваюся, що ти не дуже вибаглива у їжі.

— Я майже завжди сиджу на дієтах, — відповіла я, — але за останні місяці дуже схудла, тому дозволяю собі тепер усе. Насправді зараз такий період, що їжа — це останнє, про що я думаю.

— Розумію.

— Ти сьогодні на роботі? — поцікавилася я.

— Ага, — вона кивнула. — Якщо хочеш, то можеш прийти потім.

— Я подумаю.

— Можеш не брехати. Я і так знаю, що ти не прийдеш, бо боїшся, що там буде Лук'ян.

— Чому тоді питаєш? — я подивилася на неї, примруживши очі.

— Просто, — вона знизала плечима, а тоді кивнула на тарілку з бутербродами. — Їж!

Я ледве змусила себе з'їсти два невеликих бутерброди. Через поганий настрій та страх, їсти зовсім не хотілося. Тепер мені було лячно ще й за Мілану.
Всю дорогу додому я тремтіла, але намагалася здаватися спокійною. Коли авто Мілани зупинилося біля будинку, я не помітила нічого підозрілого. Того Мерседесу вже не було, як і мого вчорашнього переслідувача. Я подякувала Мілані за допомогу, а тоді швидко попрямувала в під'їзд. Коли опинилася у квартирі, тоді нарешті змогла заспокоїтися. Може, вони зрозуміли, що я помітила їх і вирішили більше не переслідувати мене? Не знаю... Хоч би не задумали чогось жахливого.

— Привіт, — привіталась я до мами, що намотувала круги по вітальні. — Що з тобою?

— Ось-ось Іван має надіслати мені фотографії тих документів, — відповіла вона.

— Не хвилюйся ти так. Все буде добре.

— Легко тобі казати.

— Принаймні, сподіваюся на це, — тихо буркнула я.

— Є! — крикнула мама, коли почула звук вхідного повідомлення. — Нічого не розумію.

— Дай мені, — я забрала у неї телефон і почала перечитувати те, що на фото.

Це були якісь документи ні про що. Там згадувалося лише загальні факти про мого батька. Більше схоже на досьє, аніж на справжні докази.

— Вони переставили ті документи в іншу теку, — заговорила мама.

— Чому ти так думаєш? — спитала я, насупившись.

— Тому що вони не тупі, Каріно! — грубо відповіла мама, а потім видихнула. — Вибач.

— Це зразу було поганою ідеєю, — сказала я та віддала їй телефон. — Ніхто не тримає доказів на видному місці.

— Але це була така ж тека, яку вони забрали! Глянь, там є фото! — мама показала мені фотографію.

— Скільки у світі є подібних тек, — я знизала плечима.

— Вони дуже добре знали, що ми спробуємо таке провернути, тому й сховали все.

— І що тепер будемо робити? — спитала я та сіла на диван.

— Ми повинні знайти ті документи. Треба подзвонити до Івана і сказати йому, щоб той хлопець перерив усе, що є в кабінеті слідчого, — впевнено сказала мама.

— Це як шукати голку в сіні. Ми нічого не вдіємо, поки не будемо знати, які саме документи шукати. Це б значно полегшило нам роботу.

— І як ми це зробимо? — мама уважно подивилася на мене.

— Уявлення не маю, — тихо відповіла я.

Тиждень пролетів непомітно, а ми з мамою так і не змогли нічого дізнатися. Тих документів у поліції стільки, що до кінця життя не переглянеш усі. Кожного ранку та вечора я стояла біля вікна і чекала, коли ж з'явиться той автомобіль, чи той чоловік. Тільки нічого і нікого не було. Мені ніхто не телефонував, не погрожував і не переслідував. Мабуть, зараз я мала б бути спокійною. Тільки таке затишшя ще більше насторожувало мене.
Сьогодні в Божени день народження і я вирішила все ж прийняти її запрошення. Знаю, що дядько Павло образився б на мене. Серед своїх прикрас я знайшла сережки, які купила ще декілька місяців тому, але так і не встигла одягнути. От і буде що подарувати іменинниці. Також у шафі знайшлася чорна шкіряна сукня. Раніше я не могла її вдягати, бо вона була надто вузькою. Зараз же, коли я схудла, ця сукня виглядала ідеально. Заплівши низький хвіст і зробивши макіяж, я взула чорні лакові туфлі та накинула зверху пальто.
Дядько Павло відправив за мною авто, і за це я йому дуже вдячна. Зараз навіть таксисти викликають у мене підозру. Приїхали ми швидко і коли я зайшла у будинок, то побачила дуже багато гостей. Схоже, Божена вирішила не економити на святкуванні. Я побачила дівчину біля своєї мами. Вона стояла у темно-синій сукні з відкритою спиною. Коли Божена помітила мене, то нещиро усміхнулася і попрямувала у мою сторону.

— Я так рада, що ти прийшла, — сказала вона і поцілувала мене в обидві щоки.

— Вітаю з днем народження, — я усміхнулася та передала їй червону оксамитову коробочку.

— Ох, люба, вони такі гарні, — Божена взялася розглядати сережки. — У твоєму стилі.

— Обирала для сестри найкраще, — буркнула я.

— А я вже подумала, що ти собі їх купила, але вирішила подарувати мені, — Божена голосно засміялася, а тоді подивилася мені за спину. — Ось і найважливіший гість з'явився.

Вона поправила свою сукню та пройшла повз мене. Я повільно прослідкувала за нею. Дівчина підійшла до якогось чоловіка і поцілувала його у щоку, усміхаючись. Спершу не могла добре розгледіти його, але коли Божена відійшла, то я ледь не впала. Переді мною стояв Лук'ян, а вона міцно тримала його за руку.