Без права на прощення

Розділ 14

Не знаю, скільки часу я вже перебувала у тому підвалі. Мені було страшно, а ще я чула дивні звуки, ніби щось шкребло під дошками. Можливо, це якісь миші чи пацюки. Я напружилася, бо ненавиділа цих створінь. Здається, я тут скоро збожеволію. Ще й ці наручники не дозволяють мені нормально рухатися. Голова крутилася і мене сильно нудило. Я заплющила очі, відчуваючи, що ось-ось знову знепритомнію. Здається, у мене справді струс мозку, бо голова боліла надто сильно.
Раптом я почула, що двері відчинилися. Мороз пройшовся всім тілом і я відсунулася в куточок, наскільки це мені було можливо. Раптом у кімнаті з'явилося світло. Я скривилася, бо вже встигла відвикнути від нього.

— Можете нас залишити, — заговорив якийсь чоловік. — Я її швидко огляну, а коли мені треба буде вийти, то постукаю.

— Не можна відходити від неї, — відповів інший. — Це був наказ.

— Але вона ж нікуди не втече, а я ненавиджу коли хтось лишній дивиться мені під руки.

— Гаразд, — буркнув той охоронець і я почула, як зачинилися двері.

Коли розплющила очі, то побачила перед собою якогось старшого чоловіка. На стільці стояла аптечка, а він надягав гумові рукавички.

— Ви ж не збираєтеся мені нічого колоти? — спитала я, намагаючись говорити впевнено.

— Подивимося, — відповів він. — У тебе ж травма голови. Можливо, доведеться тобі вколоти знеболювальне.

— Не впевнена, що у вашому шприці буде саме воно. Хочете накачати мене якимись наркотиками?

— Навіщо мені це робити?

— Вам краще знати, — різко сказала я.

Чоловік просто похитав головою, а тоді підійшов до мене. Він трохи нахилився, щоб оглянути рану на голові.

— Травма неглибока, — сказав він. — Зашивати нема потреби. Тебе нудить? У голові паморочиться?


— Так, — я кивнула. — Голова часто болить, а ще я інколи втрачаю свідомість.

— У тебе легкий струс мозку. Зараз оброблю твою рану, а тоді дам тобі знеболювальне. Через декілька днів будеш як новенька.

— Як вас звати? — спитала я, коли чоловік одягав свої окуляри.

— Тут мене називають просто Док, — відповів він, усміхнувшись.

— Зовсім не здивована, — буркнула я. — То ви особистий лікар цих нелюдів?

— Чому ж? Я працюю у звичайній лікарні, але інколи виконую ось таку роботу, якщо це потрібно.

Чоловік витягнув якусь рідину. І змочив нею вату. Потім він почав цим розчином обробляти мою рану на голові.

— Буде боляче, — сказав чоловік, — але я бачу, що ти сильна дівчинка. Як же ти опинилася тут?

— Мене викрали, — відповіла я.

— А причина? — поцікавився лікар. — Не думаю, що так просто побачили тебе на вулиці та викрали.

— У мене борг перед Тигром. Я не знала, якою буде плата, тому погодилася на його умови.

— І що він тепер хоче?

— Чому це у вас так багато запитань? — я підозріло подивилася на лікаря.

— Знаєш, мене кликали сюди з різних причин. Я здебільшого витягав пулі з чоловіків, а не обробляв рани молодим дівчатам. Мені просто цікаво, як ти зв'язалася з цими людьми.

— А як ви зв'язалися з ними? — спитала я.

— Ми з Тигром знайомі ще зі школи. Двадцять років тому відбулася зустріч випускників. Йому потрібна була людина, якій він міг би довіряти. Ці справи не є простими й всюди може бути небезпечно. Викликати швидку, чи везти постраждалого до лікарні — це те саме, що виголосити собі вирок. Одразу поліція, допити, розслідування. Тож для таких речей у них є я та мої люди, яким можна довіряти.

— І вам не соромно таким займатися?

— Ні, якщо мені за це платять багато грошей.

— Гроші, — сказала я та скривилася, коли вата з розчином доторкнулася до моєї рани. — Усіх хвилюють лише гроші.

— У мене є дружина, двоє донечок і ще мама з татом, — заговорив лікар. — І це все на моїх плечах. Дружина не працює, дівчата вчаться в університеті, а батьки вже літні люди. Вони усі розраховують на мене, тому поки я не можу відмовитися від цих справ. У тебе, я так розумію, нема грошей.

— З чого ви це взяли?

— Чомусь тебе ж викрали, — чоловік уважно подивився на мене.

— Цей Антон хоче, щоб я вийшла за нього заміж. Ну а я відмовилася. Ви ж можете мені допомогти, правда?

— Не проси мене про це.

— Будь ласка, — прошепотіла я, відчуваючи сльози на очах. — Мені треба врятуватися від них. Подивіться на це!

Я порухала руками, що були в наручниках. Чоловік з якимось жалем глянув на мене, а потім просто відвів погляд, продовжуючи свою роботу.
Я міцно стиснула зуби, бо розуміла, що він не допоможе. Лікар обробив рану на моїй голові, а тоді замотав її бинтом. Потім він ввів мені, як я зрозуміла, знеболювальне.

— Тобі потрібна буде перев'язка, — заговорив він, коли збирав свої речі в аптечку. — Завтра хтось прийде, щоб зробити це.

— Допоможіть мені, будь ласка, — благала я, але чоловік не послухав мене.

Він просто вийшов з кімнати, залишаючи мене наодинці. Напевно, лікар вколов щось зовсім інше, бо мені страшенно захотілося спати. Я скрутилася клубочком у кутику і просто заснула. Мені снилося, ніби я біжу кудись темним лісом, але ніяк не можу знайти з нього виходу. Я бігла так швидко, що аж відчувала біль в ногах. Усюди було темно, що я майже нічого не бачила і постійно врізалася в якісь гілки. Потім я перечепилася за велике коріння і просто впала обличчям на холодну землю.

— Ей! — раптом крізь сон почула голос того охоронця. — Твоя вечеря.

Я повільно розплющила очі та побачила перед собою на стільці тацю з їжею.

— Мені потрібно у вбиральню, — сказала я, дивлячись на того кремезного чоловіка.

— Не можна, — просто відповів він.

— Я нікуди не втечу, чесно. Мені справді потрібно. 


— Добре, — погодився чоловік і важко видихнув, — але запам'ятай, що я бачу все.

Він витягнув з кишені ключі, а тоді підійшов до мене та зняв з моїх рук наручники. Я побачила на зап'ястках великі синці, а подекуди були рани, з яких сочилася кров. Чоловік різко схопив мене за руку та підняв на ноги. Я ледь не впала, бо моє все тіло затерпло. Він потягнув мене до виходу, а тоді зупинився біля якихось дверей. Здається, це був туалет для охорони.

— У тебе є п'ять хвилин, — сказав чоловік. — І не смій закриватися!

Я кивнула, а тоді зайшла всередину. Це була дуже маленька кімнатка. Я побачила невеличке вікно, але ніяк не могла його відчинити. Ввімкнувши воду в крані, почала ритися у всіх шухлядах, але не було нічого, що могло б мені допомогти. Я втомлено сперлася на раковину та заплющила очі. Мені ніяк не вибратися звідси! Ніяк...
Коли я вийшла з вбиральні, то мене одразу ж потягнули туди у підвал. Я була такою зневіреною, що навіть не пручалася, коли на мої руки знову надягали наручники. Я страшенно злилася на своє становище та на себе. Забившись в куточок, сперлася головою до стіни та просто заплющила очі. Я знову втратила свідомість, чи заснула. Не знаю...
Зранку прийшов лікар. Він нічого не говорив до мене, а я теж мовчала. Мені вже не вірилося, що я зможу врятуватися та втекти звідси. Але ж вони теж не зможуть тримати мене тут вічно. Тільки тепер не було вже жодних надій.
Лікар обробив мою рану і дав мені якусь таблетку. Я без жодних запитань випила її. Можливо, це здалося йому дивним, але я вже змирилася зі своєю ситуацією. Він зібрав свої речі, а тоді попрямував до виходу.

— А якби це була ваша донька? — спитала я. — Якби на моєму місці була ваша донька, ви б теж були таким байдужим?

— Навіть якби хотів, я не можу допомогти тобі, — відповів він і розвернувся до мене обличчям. — Куди б ти не вийшла звідси, тут усюди будуть його люди. Вони не дозволять тобі втекти, а якщо тобі це вдасться, то з-під землі дістануть.

— Що мені тоді робити? Сидіти тут, поки не помру?

— Є лише єдиний вихід, — лікар уважно подивився на мене, — і це — вийти заміж.

— Ні, — я похитала головою. — Цього ніколи не буде.

— Подумай свідомо. Це твоя єдина можливість втекти.

— Що ви маєте на увазі? — спитала я, насупившись, але лікар вже пішов геть, залишаючи мене.

Я довго сиділа та думала над його словами. Здається, це справді єдиний вихід жити нормально. Не в цих кайданах, а хоча б у якомусь будинку. Я більше ні дня не витримаю в цьому підвалі. Лікар має рацію, я не втечу звідси, бо тут усюди ті пси. Вони зі всіх сторін нападуть, як тільки я вийду за поріг будинку. Напевно, пора змиритися зі своєю ситуацією. У мене вже нема ніякої надії.
Мені принесли обід і я деякий час дивилася на цей суп, а потім все ж взяла ложку в руку. Не пам'ятаю, коли останній раз їла, бо відколи опинилася тут, не торкалася до жодної їжі. З наручниками їсти було складно, але мені справді хотілося. Навіть цей суп виявився досить смачним. Я знову забилася у всій куточок і просто сиділа та думала. У голові почала крутитися якась пісня. Тож я тихо наспівувала її, а пальцем виводила слова на пошарпаній стіні. Здається, мій здоровий глузд покинув мене. Від цього чомусь стало смішно. Я почала сміятися, а тоді знову заплакала. Голосно ридала, спершись головою до колін. Все мало бути по-іншому! Тільки тепер я злилася не на себе, а на батька, який так легко кинув мене в лапи цим людям. Хіба він не знав, які вони? Як батько взагалі міг мати справи з ними та ще й мене відправити до них? Він не мав жодного права чинити так зі мною. Здається, мій тато ще той егоїст. Як я не помічала цього раніше?
Раптом я почула, як відчинилися двері. Сьогодні мені хоча б світло залишили включеним, тому я одразу помітила Антона. Він підійшов ближче до мене, усміхаючись.

— Чув, що ти нарешті почала їсти, — заговорив він. — Молодець.

— Голодна смерть надто важка, — сказала я, дивлячись в одну точку. — Якби у мене була можливість обирати, то я обрала б щось швидше.

— Тобі ще рано думати про таке.

Хлопець став навпроти мене та уважно подивився мені в очі. Я ж не відривала свого погляду від нього. Здається, зараз він — мій єдиний порятунок.

— Я не можу більше тут знаходиться, — мовила я, не стримуючи своїх сліз. — У мене синці та рани від цих наручників. Я навіть не маю можливості нормально поїсти, поспати, чи навіть прийняти ванну. Від цієї темряви скоро збожеволію, а ще тут постійно щось гризуть миші. Я не знаю, чи це насправді, чи мені просто здається.

— Каріно, ти знаєш, що ти маєш зробити, щоб це все закінчилося, — спокійно заговорив Антон. — Я не хотів, щоб так усе було, але ти надто багато собі дозволяла.

— Я зрозуміла свою помилку і хочу її виправити.

— Справді?

— Я вийду за тебе заміж, — тихо сказала я. — Тільки забери мене звідси.
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше