Без табу

ГЛАВА 3

СЕРГІЙ

В крові починає кипіти адреналін; навіжений азарт до гри, який переслідує все життя,  з шаленою швидкістю виринає на поверхню.  Мені вже важко стриматись, важко контролювати себе, заборонена межа знову так близько і я божевільно хочу її перетнути.  Роман в’їдливо мружить очі, він ніби навмисне  мене спровокував, а тепер тягне паузу, щоб ще більше підігріти мій інтерес.

-А не шкода дівчинки? Після цього вона назавжди перестане вірити людям.

-Або, навпаки, хороший урок зробить її сильною і підійме з ряду безхребетних, - широко посміхаюсь, потираючи рук в передчутті нової гри.

Пізно давати задню, друже. Я загорівся і мене ніщо не зупинить.  

 

ОЛЕКСАНДРА

-Ей, спляча красуне, прокидайся! Принц тебе вже поцілував, - чується над головою приємний чоловічий голос, який манить швиденько відкрити важкі повіки. – Давай, давай! Вистачить вилежуватись на моєму диванні.

Спочатку не розумію, що зі  мною і куди потрапила. Можливо я вмерла, а то говорить янгол? Врешті приходжу до тями, швидко кліпаю, щоб зняти сонний дурман з очей. 

-О,  так вже краще, - я обертаюсь на слова і  завмираю із широко відкритими зіницями, бо до мене усміхається знайомий незнайомець, котрий сидів навпроти за столом переговорів. Серце вкотре завмирає. Я маю чудову можливість роздивитися його, що і нахабним чином роблю. Йому років двадцять п’ять, не більше. Він виглядає доволі привабливим.  Високий, худорлявий, зодягнений у світлу сорочку, яку недбало розстебнув на перші два ґудзики, та стильні темно-сині штани.  Не скажу, що  має модельну зовнішність чоловіка із глянцевого  журналу, але риси його обличчя приємні, ними хочеться милуватись, а також тонути без роздумів в глибоких синіх озерцях, які невідривно стежать за мною. Від нього віє юнацьким азартом, молодістю і любов’ю до життя, його енергетика, подібно першому весняному  теплу, яке зігріває засмучену душу.    

Озираюсь. Я лежу на широкому шкіряному дивані в невеликій кімнаті,  в котрій  помічаю ще дерев’яну  шафу. Приміщення -  не кабінет і не спальня, швидше за все – зона відпочинку, відокремлена від частини офісу.

-Що зі мною? – сполохано зирю на рятівника, який не дав впасти додолу після переговорів.

-Ти добряче всіх налякала, але лікар сказав, що нічого страшного  не сталось. У тебе звичайна перевтома на фоні тривалого голодування, - видає у відповідь чоловік.

-Голодування? – якого ще голодування, якщо я  не їла тільки сьогодні вранці.

-Твій живіт,  - він без зайвої тактовності киває в потрібному напрямку, - видає такі  голодні звуки, що важко не поставити вірний діагноз.

-Ви помиляєтесь. Але в  будь-якому разі дякую. Мені  пора.

Спроба швидко підвестися закінчується черговим туманом перед очима і різким головним болем. Втративши рівновагу, гепаюсь на п’яту точку.

-Не так швидко, - співчутливо промовляє чоловік, - сили зовсім полишили тебе. Он яка худа.

Він делікатно бере мене вище ліктя і  допомагає  встати на ноги. Я сягаю йому до плечей, тому  закидаю голову, щоб чемно подякувати. Краще б я цього не робила. Повні вуста, якими  нещодавно потайки милувалася, опинилися катастрофічно близько до моїх, а магнетизм синіх очей  чаклував до глибини. Якийсь невловимий зв’язок змушує нас дивитись один одному у вічі. Я першою приходжу до тями.

-Мені дійсно пора, - звільняючись від захвату, поволі бреду до дверей. Проте не зробила кількох кроків, як взуття спричинило невимовний біль в місцях стертої шкіри. Моє ганебне кульгання не втекло мимо очей нового знайомого.

-І навіщо ви, жінки, так ускладнюєте собі життя. Ходімо, відвезу тебе додому.

Турбота вразила, хотілось   одразу закивати головою в знак згоди, але я  не могла займати його час, це було б не красиво з моєї сторони.

-Доберусь сама. Дякую.

-Як тебе хоч звати, втікачко! – чую за спиною веселий голос. – Можливо, колись зустрінемось.

Таки обертаюсь назад і ловлю його безтурботну посмішку. Він стоїть, склавши руки на грудях, в очікуванні відповіді.

-Олександра. Всього доброго.

-Олександра, - він смакує моє ім’я. – До зустрічі, Олександро.

Я прожогом кидаюсь до ліфта, немов за мною женеться стадо голодних вовків. Лише в коридорі почуваю себе  більш-менш в безпеці й врешті втихомирюю збите дихання. Хоч би він не помітив мого хвилювання. Дуринда, витріщалась на нього, немов закохалась з першого погляду.  Чи таки закохалась?

З кашею в голові, змішаними почуттями на серці бреду до зупинки. Кроки даються важко, та я намагаюсь не звертати уваги на біль. Раптом шлях до маршрутних таксі нахабно перетинає спортивний автомобіль, який так і блищить супроти сонця ідеальним відтінком червоного. Я очманіло витріщаюсь, готова розверещатись  нахабі в обличчя. Та на зміну обуренню приходить розгубленість, бо з автівки показується знайома самовдоволена фізіономія.

- Сідай підвезу, нам по дорозі! – і відкриває переді мною дверцята.

-Я не…

-Не їздиш з незнайомцями?  Вірно робиш. – чоловік знову сіяє білосніжною посмішкою. – Я – Сергій. Поїхали швидше, тут зупинка заборонена.   




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше