Без табу

ГЛАВА 5

ОЛЕКСАНДРА

А далі все як у швидкоплинному сні: перемовини, папери, цього разу українська – італійська, офіс, мій новий персональний кабінет і врешті пізно вночі Сергій підвозить мене додому.  Відколи забрав  з попереднього місця роботи, чоловік постійно перебуває поруч зі мною. А для мене така близькість – мука.

Подумки обзиваю себе,  закликаю розум не відволікатись на споглядання приємних рис обличчя, граційних відточених рухів, не забувати, що ми знайомі всього нічого (в загальному кілька годин), але щось в середині мене вже не підвладне здоровому глузду.

Кохання з першого погляду… Чули таку банальщину?  Чи може я просто наївне дівчисько, яке у своїх двадцять два нічого не бачило, окрім злиднів, конспектів і словників, дівчисько, яке  зі шкільної лави шукає будь-якого заробітку, щоб вижити, яке знає вартість людської байдужості до чужого горя, яке з дитинства тягне  гіркий присмак зради найріднішої людини?

Звісно, ще студенткою я зустрічалась із ровесниками,  але жодні відносини не затягувались довше одного місяця, бо я ніяк не могла зважитись на головне. Крок в доросле життя – той самий, котрий давно зробили мої подруги. А будь-який хлопець хотів якомога швидше того крокування, тому, не дочекавшись моєї готовності до старту, рушав до іншої.

Добровольський був другим. Забороненим. Не рівним моєму соціальному становищу. Люди його  сорту ніколи не поглянуть на таку, як я, нарівні із собою, ніколи не приймуть у сім’ю, ніколи не запропонують нічого більшого ніж інтим без зобов’язань.

Така думка прикра, до сліз прикра. Але вдіяти із почуттями всередині мене нічого не можу.   

Подумки благаю день швидше котитися до вечора. В присутності Сергія мені некомфортно, я немов під постійним мікроскопом, споглядач якого Добровольський.  А він  не відпускає, з кожною хвилиною нестримно поглинає  клітину за клітиною  мого бідолашного серця.

Він мені подобається. Дуже… І це лякає.

-Сподіваюсь, ти не дуже втомилась? – запитує Добровольський,  зупинивши авто під моєю старенькою багатоповерхівкою.

-День був дійсно важким, - не заперечую очевидного. Пора прощатись, але магнетична сила чоловіка не дає змоги рушити бодай на сантиметр.

Сергій опускає скло і поглядає  на обшарпаний будинок.

-Ти тут проживаєш?

-Так, з татом, - чомусь додаю. – Мені пора.

-У вас район не надто привітний. Ходімо, проведу.

Я слухняно киваю голівкою,  залишаючи пропахлий шкірою та ледь вловимим ароматом кедру салон авто.  Сергій тримається зовсім близько. Я не знаю, про що він думає, але відчуваю – він приймає важливе рішення. Біля під’їзду чоловік зупиняється, переминаючись з ноги на ногу.

-Вечір сьогодні гарний, можливо покатаємось нічним містом?

О! Серце підскочило  з радісної пропозиції. Добровольський ніби вгадав мої думки, які не наважувалась озвучити. Я навіть рот відкрила, щоб погодитись, але в останню секунду передумала – перед очима постав образ Марії Василівни.

-Вибач, можливо іншого разу. Година пізня.

-Тоді до завтра. - його розчарування навіть сильніше, ніж могла уявити.

Я вже починаю шкодувати за поспішне рішення та розум кричить, що вірно вчинила. Крутнувшись на каблуках, я метнулась у двері від гріха подалі.

Тільки  у квартирі перевожу дух. Татко давно заснув, тож я теж поспіхом приймаю душ, опісля  забираюсь в ліжко під тонку ковдру. Про всяк випадок перевіряю чи увімкнула будильник і замалим не вискакую з постелі – на екрані телефону світить «Солодких снів» від Добровольського.  Мов дурепа сміюсь сама до себе, тремтячими пальцями набираючи  коротеньку відповідь. Як хочеться повірити в казку, в справжнісінького принца, який буде тебе берегти і обожнювати, забере у  свій прекрасний палац і вбереже від всіх негод.  Можливо, Ритка права і варто спробувати відповісти взаємністю? Із бентежними і водночас переповненими надією думкам  поринаю в тривожний сон.  

Мені знову сниться дитячий кошмар, який роками переслідує мене. Мама, в когось дорога і любляча  людина, залишає мене посеред темного густого лісу. Садить на порослу мохом галявинку і зникає за віковічними деревами, тихо, раптово. А я маленька покірно сиджу в її очікування. Довго сиджу, допоки страх перед нічною темрявою не сковує душу.

-Мамо! – гукаю, потім голосніше зву неньку, але її немає, вона вкотре покинула мене.

Вранці прокидаюсь в холодному поту, збентежена і розбита. Сон був настільки правдоподібний, що я не можу дійти до пам’яті. Продерши очі, різко зіскакую на ноги і … Світ знову пливе перед очима, реальність робиться розмитою. Я хапаюсь за металеве поруччя, щоб не гепнутись додолу. На щастя, за кілька хвилин стає краще, туман розсіюється.

- Що зі мною? – торкаюсь вогкою долонею до холодного чола. Подібний випадок вже вдруге відбувається зі мною за останні кілька днів.

Потроху втихомирившись,  бреду на кухню готувати сніданок. За цим нехитрим заняттям мене застає тато.

 -Донечко, як твої справи? Ти вчора пізно прийшла. –   під’їздить, щоб поцілувати в щоку.  – Виглядаєш втомлено.

Мій хворобливий вираз обличчя важко не помітити, я поспішаю заспокоїти:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше