Без тебе мене немає

Глава 7

— Давай Дімо поїджай до них. А я далі буду здійснювати наш план.

Я поцілувала його, а коли він сів в машину і поїхав до вокзалу, я почала телефонувати.

— Ало?

Почувся голос з телефону.

— Доброго дня тітко Таню.

— Це ти Діно? Привіт.

Сказала мама Павла. Пощастило що номер телефону вона не змінила, а то весь план коту під хвіст.

— Так, це я тітко Таню. Я ось навіщо вам телефоную. Мені потрібно з вами поговорити.

— Так, де і окотрій? Як давно я тебе не бачила.

— Ну ось... Справа в тому що я зараз знаходжуся в кафе, якраз майже на вашій вулиці. Можемо зустрітися через пів години. Вам буде зручно?

— Так, можу.

— Ось і чудово, беріть з собою дядю Мішу. Зустрінемося через пів години.

І я відключила виклик. Зараз чекаємо тітку Світлану. Ну взагалі-то вона теж буде в такий час. Тому що це кафе знаходиться далеко від дому Ані, але близько до дому Паші, і якраз вокзал знаходиться в двадцятьох хвилинах їзди звідси.

Через пів години, я як і домовилися, зустрілася з батьками Паші.

— Привіт люба. Як в тебе справи?

— У мене все чудово.

Відповіла я, обнімаючи тітку Таню. Вони сіли навпроти мене.

— Ви сідайте, а мені потрібно вийти на п'ять хвилин.

Я вибігла на вулицю, тому що побачила знайомий автомобіль.

— Стійте!

Махнула я водієві. З авто вийшли тітка Світлана та дядя Саша, батьки Ані.

— Привіт Діно. Ти щось хотіла?

Спитала мама Ані.

— Так, нам потрібно негайно поговорити.

— А на потім це ніяк не відкласти?

Спитав дядя Саша.

— Ми поспішаємо.

Мовила тітка Світлана, і вони попрямували до машини.

— Ні, це ніяк не можна відкладати!

Крикнула я їм в слід. Вони зупинилися, і повернулися до мене.

— Ця розмова стосується Ані.

Вони здалися, і пішли за мною. Ми прийшли до столика де сиділи батьки Паші. Коли ми прийшли вони побачили один одного, і їх обличчя коштували того щоб я їх побачила. Нерозуміння, вина, співчуття. Все це з'явилося на їхніх обличчях.

— Ці що тут роблять?

Не приховуючи неприязнь, сказала тітка Світлана. Впізнаю тітку Світлану, завжди стоїть на своєму та ніколи не приховує свої почуття. Так сказати прямолінійна.

— А це? Вибачте забула вас попередити.

Перейшла з доброзичливого на діловий тон. Мабуть такою мене ще ніхто з них не бачив. Тому що вони не відразу зрозуміли, що тут відбувається.

— Ось ваші документи...

Я кинула їм документи які я за цей час що планувала цей план запам'ятала, навіть зрозуміла що в них відбулося. Вони не розуміючи на мене поглянули, і лише тітка Таня протягнула руку щоб зрозуміти, що їй не здалося.

— Але як?...

В шоці видала вона. Ну що ж, тепер треба поговорити з ними як з підозрюваними, звісно це робота Діми, але я довірила йому друзів.

Аня

Ми опинилися на вокзалі, купивши білети поспішили зайняти місця в потязі, але на дорозі зупинився Шевроле.

Ми не розуміючи поглянули на авто, і перезирнулися. Ми вирішили обійти її, але з неї вийшов хлопець, двадцяти років. Він підійшов до нас.

— Привіт, Пашо і Аню? Я не помилився?

Спитав він. Ми насторожено покивали головами, що все правильно. Він рукою поліз під свою куртку щось дістаючи.

— Мене звати Діма. Я друг Діни, приємно познайомитись.

Він протягнув руку показуючи посвідчення що він являється робітником органів правопорядку. Ми з Пашею подивилися друг на друга, і знизали плечима – мовляв мало, що могло статися...

— Так, що тобі від нас потрібно?

Спитав Паша. Він доброзичливо нам посміхнувся, і відповів.

— Нічого, лише проїхати зі мною. – Відповів він.

— З Діною нічого не трапилося.

Схвильовано спитала я.

— Ні, знею все добре, нехвилюйся.

Сказав він. Мені стало набагато спокійніше. Через кілька хвилин ми приїхали до кафе. Зайшовши туди, ми побачили батьків.

Ми не розуміючи перезирнулися, взялися за руки, мовляв ми без бійки не здамося. Потім побачили хитрий погляд подруги.

Що вона замислила?

Діма, який нас сюди підвіз, став позаду Діни поклавши руки їй на плечі. Я поглянула на них, і все ж вона забула нам дещо розповісти.

— Ну що ж... Так як всі вже зібралися, настав час все вияснити.

Сказала Діна.