13.

-Це ти добре влаштувався! – сказала Олена Шумак. Вони із Вікентієм тільки-но закінчили обговорювати одне професійне питання: у будь-якому адвокатському офісі таке професійне спілкування займало велику частку робочого часу. Ніби й займаєшся не своїми справами, але таке «перехресне опилення» дозволяло отримати нові ідеї, як бути у тій чи іншій ситуації. От і зараз, - Олені потрібна була думка щодо одного питання кримінального процесу. Звісно, Вікентій вислухав питання та сказав, як, з його точки зору, правильно. У його власних справах йому рідко були потрібні чиїсь поради, тому він більше «віддавав», аніж «брав», але кожна  така дрібна задача була цікавою професійно. Але останнє зауваження викликало подив:

-Що ти маєш на увазі?

-Те, що тобі непотрібно йти кудись обідати у цей дощ. Спустився, й вдома, та й дружина чекає!

-Якщо вона кудись не поїхала у справах. А взагалі, хто ж тобі заважав так зробити?

-Коли ми сюди переїхали, квартири вже не продавалися, ти перший встиг!

Вони розсміялися, а потім Вікентій сказав:

-Ну, добре, піду таки пообідаю. Якщо вже сьогодні «офісний» день, без судових засідань…

Власне, із документами він міг би працювати, не піднімаючись до офісу. Але якраз цього дня потрібно було провести кілька зустрічей, а тому уникнути багатолюдства не вдавалося. Хоча їх він вже провів, та повертатися до кабінету, насправді, не збирався. Ну, хіба що потрібно буде печатку фірми поставити на якийсь документ… Для цього йому теж непотрібно було далеко ходити.

Із цими дощами прийшов вересень. Не лише із дощами, але й зі змінами у повсякденному розкладі, звісно, через початок шкільних занять в Томи. Їй, щоправда, легше було пройтись до гімназії з кілометр, ніж добиратися через півміста, як було раніше, коли вона жила із мамою. Дівчина казала, що не може звикнути до можливості просипатися вранці чи не на годину пізніше. Але, здавалося, це не робило її задоволеною життям. Принаймні, вона продовжувала грубіянити батькові, що цікаво, Ніки це ніколи не стосувалося.

Але Тома повинна була повернутися пізніше, після занять та свого тренування. А от чи вдома дружина, Вікентій, дійсно, не знав. Та, відчинивши двері, почув її голос, - Ніка розмовляла із кимось телефоном. Зачекавши кінця розмови, він зайшов до кімнати, та отримав обійми.

-Ти що, так нікуди й не виходила? – здивувався він.

-Чому ж? За місто їздила. Якраз приміщення для виробництва знайшла! – гордо повідомила Ніка. – Буду купувати.

-А де саме? – Й вона назвала село кілометрах у двадцяти від Києва. Це було майже ідеально: не надто далеко, але ціни на нерухомість там були значно нижчі за київські. – Тільки документи мені покажеш, перед тим, як купувати. Тут таке трапляється… Не хотілося б вкладати гроші, а потім…

-Звичайно. Обіцяли завтра усе переслати. Я не хочу затягувати. Будемо купувати обладнання, облаштовувати там усе…

-От і добре. – Потрібно буде, подумав Вікентій, висловити одну ідею… Але це – трохи пізніше, коли Тома повернеться. Їй теж буде цікаво. – До речі, завтра має приїхати експерт з Москви…

-Психіатр? – зрозуміла Ніка. Ентузіазму усе це в неї не викликало, тим більше, що висновок українських колег московського експерта вже отримали, для чого їй довелося не раз їздити до відповідної лікарні на Кирилівську. Хоча б обстеження було не стаціонарним, але задоволення усе це не давало. Та залишалося сподіватися, що «на облік» в силу самого перебування там не поставлять. Хоча офіційно замовлена судово-психіатрична експертиза, - це, звісно, не лікування. Висновок із офіційним перекладом вже було переслано до Москви, Багдасаряну. – Це … ще необхідно? Справу вже закрили, там, у Москві…

Якраз днями вона отримала від Сурена Артуровича ухвалу суду, якою справу було закрито, як непідсудну російському суду, усе, як той і обіцяв. Суддя вказувала, що справа повинна розглядатися за місцем проживання Малік Ніки Миколаївни, а остання постійно проживає та зареєстрована у місті Київ, Україна, отримала українське громадянство та знаходиться у процесі виходу у зв’язку із цим з громадянства російського, через що подібні справи щодо неї має розглядати відповідний український суд. До того ж, у разі розгляду справи судом російським, виконання його рішення в Україні було б утруднене, було зазначено в ухвалі.

-Так, але, звичайно ж, прокуратура цю ухвалу оскаржить. Якщо … наші опоненти задіють свої зв’язки, її скасують, а справу повернуть на новий розгляд. Ми й розглядали це, лише як відстрочку, пам’ятаєш?

-Добре. – Ніка зітхнула. – Знову доведеться кудись їздити, кожного разу половину дня втрачати?

-Ні, ми зробимо простіше. Нашого експерта у цьому ж під’їзді поселимо. Ти хіба не знаєш, що в мене тут ще одна, двокімнатна квартира є? Я ж коли із забудовниками працюю, часто частину гонорару у вигляді знижок отримую, - пояснив він. – Як мені й офіс, і ці квартири, і паркомісця дісталися… А без мене цього будинку б просто не було. – Самому Вікентію так було вигідніше, з точки зору податків та аліментів: виплати, з яких вони справлялися, ставали меншими. – Це … теж як інвестиція, й Томі на майбутнє… А поки що – стоїть, та усе необхідне там є. Тому ти будеш … просто у гості до сусіда ходити

-І то краще…

-А ми знаєш, що зараз зробимо? Напишу-ка я зараз нашому турецькому знайомому…

-Азізоглу? – здивовано спитала Ніка. Здавалося б, що Кеші потрібно від її адвоката?