Без втрат не вийти

14.

-І якого біса я пішов в тебе на поводу?!

-Ти про що? – розвів руками Микита Дьомін. Хоча, звичайно, добре знав, що батько має на увазі. Та й його звичку валити усі невдачі на когось, - теж. Хоча у даному випадку у словах бізнесмена була частка істини.

-Про дівку цю! Скільки разів казав тобі, що непотрібно мішати задоволення зі справами! Ми серйозними речами займаємось, а ти ніяк про неї забути не можеш!

Микита міг би заперечити: про бізнес донедавна мови не було. Батько спочатку рятував його від обвинувачення у зґвалтуванні, - звісно, батькові він розповів, що сталося у заміській резиденції віце-прем’єра. Той, мабуть, теж знав, вже від власного сина, який у розвагах Микити участі не брав. Потім Микола Дьомін робив вигляд, що просто потакає синовій забаганці. Та лише згодом пояснив, у чому, насправді, справа. Якби Микита замислився над цим, то, мабуть, образився, що батько його просто використав «втемну». Хоча той багато з ким так чинив, але із власним сином, - це вже занадто… Але він не замислювався, та й вести словесну дуель не бажав. Бо, по-перше, знав, що батька не переконати. А по-друге, Микита  не був дурний, ні, - проте, був впертий. Пішов у батька, казала мама, але якщо Дьомін-старший завдяки цій рисі досягав мети та став відомим бізнесменом, то син… Він навіть не сперечався. А просто ставив батька перед фактом:

-І не забуду.

-Ну, чорт з тобою! Але ж про справу пам’ятай! А ти взагалі нічого вирішити не можеш. Вже склали план, я тобі кращих юристів дав, на прокурора вивів. І що? Все дарма…

-Ми ще нічого не програли, - похитав головою Микита. – Так, ця суддя закрила справу, але наші люди її ухвалу, звичайно, оскаржили. Міський суд скасує… - У цьому Микита був упевнений. Хоча розумів, як будуть здивовані там такій увазі до рядової, взагалі-то, справи.

-Вони-то скасують. Але коли? В нас годинничок цокає! Ти що, не розумієш..? Ця суддя зараз буде затримувати передачу справи, потім – поки її розглянуть, поки повернуть назад, поки розпочнеться новий розгляд… А нам що, чекати? Тоді ми втратимо момент для усієї справи!

-То що нам робити?

-А я гадав, це ти мені скажеш! Чи ти знаєш, що робити, лише із дівкою, коли вона не може пручатися..? Думай. Це твоя справа, була з самого початку. От і закінчуй.  Усе необхідне я дам. Але … тобі доведеться переходити до рішучих дій. – Не усе ж мені це робити, подумав Микола. Хоча син багато що зрозумів…

-Добре, подумаю. Завтра скажу…

-Не скажеш, а представиш план дій. Такий, який сам будеш виконувати! Та матимеш бонус у кінці…

Микита вийшов, та ще у ліфті розпочав обмірковувати план. Насправді, йому зовсім не подобалася ситуація, але він розумів, що батько у дечому має рацію. І щодо строків, і щодо того, що, дійсно, він, Микита, багато чого провалив. Звісно, якби він з самого початку знав, що поставлено на карту, то й діяв би інакше. Але те, що батько від нього усе приховував, зіграло свою роль. Хоча татові цього не скажеш…

Проблема була у іншому. Він завжди намагався продумувати такі речі – та робити витончено, приховано, щоб ніхто не здогадався або, принаймні, не міг нічого довести. Якщо це зґвалтування, то щоб жертві ніхто просто не повірив, особливо, якщо «простимулювати», а довести вона нічого не могла. Якщо потрібно когось прибрати, то так, щоб ніхто взагалі не здогадався, що це вбивство.

Тато розпочинав у дев’яності, в нього інший стиль. Микола Дьомін був бізнесменом, а не бандитом, але у ті часи майже кожен бізнесмен мав справу із бандитами, та деяких звичок набирався від них (недаремно анекдоти того часу про «нових росіян» не дуже-то й розрізняли одних та інших, та й славнозвісні «малинові піджаки» були однакові). А тепер вимагав того ж від сина. Якому це зовсім не подобалося, але він розумів, що у цьому випадку доведеться зробити по-татовому. Й не лише для того, щоб похвалили, подумав Микита, сідаючи за кермо улюбленого «Хаммера», не нового, але у ідеальному стані. Без батьківської похвали він проживе, але зараз – сама логіка ситуації вимагає… От тільки як зробити усе якнайкраще?

 

-Дурість просто! – сказав гість, коли Вікентій виїздив на дорогу, що вела з аеропорту «Бориспіль» на трасу, якою можна доїхати до Києва. – З Москви через Туреччину летіти!

Сурену Артуровичу слід було віддати належне, він залучив для такої справи одного з найкращих експертів-психіатрів Москви. Справа була не лише у суті,  а й у тому, що підпис під висновком мав належати авторитетному спеціалісту, слово якого буде для суддів вагомим. Причому поки що про це поки що ніхто не повинен був знати. Адвокат, звісно, офіційно звернувся до інституту Сербського, «неофіційна» частина оплати самому експерту теж існувала. А інакше – хто б погодився кидати звичні справи та летіти до Києва? Ще й потрібно було обрати людину, в якої не було б проблем із в’їздом до України.

Михайло Михайлович Кольцов відповідав усім цим вимогам. Середній на зріст чоловік під шістдесят, майже такий же сивий, як і Вікентій, та, судячи з невеликої валізи, яка зараз знаходилася у багажнику «Фіскера», досвідчений мандрівник. От тільки, втомлений від перельотів та пересадок, не вважав за потрібне приховувати роздратування.

-Це ще хоча б так можна. Ваші ж минулого року й до Туреччини забороняли літати, - зауважив Вікентій.

-Так, і це теж дурість, - погодився психіатр. – Але сюди-то не дають літати ваші… Та навіть через Мінськ…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше