Без зобов’язань.

4. Файли.

Ед поставив свій ноутбук на стіл, що був у їхньому номері, Ліна з власним влаштувалася по зручніше на ліжку. Вони, як назвав це Ед військовою мовою, розібрали цілі: сам він вирішив шукати інформацію про загиблого Богдана, а Ліна – про Карину.

Розпочинати в наш час слід було з соцмереж. Профіль Богдана Бодяка швидко знайшовся у Фейсбуку. На щастя, у профілі він мав власне фото, а не якогось мультяшного персонажа, тому сумнівів, чи справді це профіль покійного сусіда, не виникло. Останні публікації Богдана були триденної давності, й ніхто з друзів пізніше нічого теж не написав. Очевидно, про його смерть іще не знали.

Судячи зі змісту його стрічки, Богдан насолоджувався життям. Очевидно, непогано заробляв, але нічого про це, - окрім згадки на сторінці з інформацією, що працює програмістом, - не писав. Писав про подорожі, постив котиків, викладав фотографії зі своїм автомобілем, - жовтим з чорними смугами «Фордом Мустангом». Працював він, очевидно, здебільшого віддалено, з дому, й навіть жалкував в одному дописі, що їздити йому доводиться не так багато. Він був розлучений, семирічний син жив із колишньою дружиною.

А ще у його стрічці не було ані політики, ані війни. Очевидно, ці теми його не цікавили. (Залишалася невелика вірогідність, що пости на ці теми він робив тільки для друзів, але таке бувало рідко.) Правда, судячи з його дописів, до Росії або окупованих територій Богдан теж не їздив, але така байдужість дивувала. Ед, який провів на війні рік, та й за політичним життям слідкував, поморщився. А потім розпочав відкривати групи, на які був підписаний Богдан. Кілька груп були суто професійні, де комп’ютерники обговорювали свої специфічні питання. Ще декілька – були присвячені автомобілям, у тому числі одна місцева, харківська. Кілька сторінок з анекдотами, - усе як в усіх.

Про всяк випадок Ед перевірив російські соцмережі, - в Україні вони заборонені, але тут, у Туреччині, відкривалися, та він зміг би обійти блокування і вдома, - але там сторінок Богдана Бодяка не виявилося.. Принаймні, під власним ім’ям.

Зате він швидко знайшовся на парі українських автомобільних форумів. На цих ресурсах Ед, який сам не тільки працював із автомобілями, але й був їх поціновувачем, добре орієнтувався. А знаючи місто, де Богдан жив, та на якому автомобілі він їздив, - тим більше, модель була досить рідкісна, - знайти його було неважко. На форумах він писав під ніком Bodja. Але надто активним користувачем він не був, повідомлень від нього було небагато. Й нічого, що б привертало увагу. Хіба що трохи менше року тому Богдан на своєму «Мустангу» потрапив у ДТП – водій якогось «Опеля» виїхав на зустрічну… Але, судячи з усього, свою машину він давно відремонтував.

Знаючи нік, яким користувався Богдан на автомобільних форумах, було легко знайти його й на інших ресурсах, навіть просто загугливши. Як правило, користувачі своє вигадане ім’я не міняють, - так виявилося й з ним. На форумах з комп’ютерної тематики Bodja писав дещо активніше, але на суто професійні теми. Ед міг зрозуміти з цього не більше третини, але перед ним і не стояло завдання розбиратися у цьому.

Будь-яких пояснень, чому Богдана Бодяка могли б вбити, ані його профіль у соціальній мережі, ані дописи на форумах, не давали.

Ед повернувся до Фейсбуку та став перевіряти друзів Богдана. По-перше, Карини Бєдосової серед них не виявилося. Такий сучасний світ, подумав Ед: двоє можуть проводити час у ліжку, а от друзями у соцмережі не вважатися… По-друге, з Богданом у Еда виявилося троє спільних друзів, причому одного з них він добре знав не тільки за спілкуванням в Інтернеті, але й особисто. Це був його колега-експерт з Харкова. Подивившись повідомлення обох, Ед зробив висновок, що Богдан з його другом були знайомі не тільки у мережі, а й, як висловлюються користувачі соцмереж, в реалі. Він вже збирався відкрити приватні повідомлення та написати колезі про смерть його знайомого, але в останній момент передумав. І справа була не у тому, що він не хотів приносити погані звістки.

 

 

Очевидно, Ліна впоралася із завданням швидше. Бо, коли Ед підняв погляд від ноутбука, стояла у відчинених дверях балкона та дивилася на море. Помилувавшись кілька секунд стрункою фігурою дівчини, він спитав:

-Ну, як успіхи?

-Ніяк! – Ліна граціозно обернулася та повернулася до ліжка. Там стояв ще не вимкнений її маленький ноутбук. - Знайшла на Фейсбуці трьох жінок на ім’я Карина Бєдосова.

-Це ще чимало! – Посміхнувся Ед. Поєднання імені та прізвища було досить рідкісне.

-Можливо… Усі три – з Росії, що й не дивно. Одна – з Мурманська, друга аж з Находки. Обидві є Вконтакті та в «Однокласниках». А третя – наша. Фотка – точно її. Й у профілі вказано, що з Москви. Ані Вконтакті, ані в «Однокласниках» її немає. А профіль Фейсбуку – порожній.

-Як це? – Здивувався Ед.

-А от так. Фотографія є, частина даних заповнена, - вона була моєю ровесницею, до речі. А от жодного повідомлення – немає.

-Дивно! А зареєструвалася вона давно?

-Я теж звернула на це увагу, - Сказала Ліна. – Півтора місяці. Й за цей час – жодного повідомлення.

-Дай, я подивлюся! – Попрохав Ед, підходячи до неї. Ліна повернула ноутбук екраном до нього. – Тут не тільки повідомлень немає, навіть переліку друзів. Або у неї за півтора місяці в друзях жодної людини, або перелік друзів засекречений від тих, хто до нього не входить. Але тоді можуть бути й повідомлення тільки для друзів, а ми їх не побачимо. О, а це що?



Вадим Володарський

Відредаговано: 19.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись