Безіменні історії

Один у трьох

У таких містечках, як наше, рідко трапляється щось варте уваги широкої громадськості. Кому, як не мені, редактору районної газети, про це знати. Однак історія, яку я зараз розповім вам, і зауважте, розповім не як журналіст, а просто як вражений очевидець (тобто, розповім без прикрас і художнього вимислу), варта ще й якої уваги!

Цей небувалий випадок трапився одного листопадового ранку прямісінько в серці нашого міста, навпроти пам’ятника Тарасові Шевченку. На перший погляд – звичайна дорожньо-транспортна пригода: на центральній вулиці не розминулися авто, велосипедистка і пішохід.

Пригода могла закінчитися двома «л» і двома «п», як то завше трапляється у таких випадках: лайка, поліція, лікарня, преса. Всі учасники аварії посварилися б, облаяли одне одного, для складання протоколу нагодилися б поліціянти, постраждалих доправили б у лікарню, а я написав би про прикрий випадок матеріал на першу шпальту. Однак, на другому «п» все застрягло. Точніше сказати, застрягло у той момент, коли поліція спробувала вияснити особу кожного учасника ДТП.

Всі троє постраждалих назвалися одним іменем (яке я, даруйте, змовчу з етичних міркувань). Поліціянти з недовірою витріщили очі, мовляв, невже всі тезки? Автомобіліст, велосипедистка і пішохід в один лад знизували плечима. Тоді поліція вирішила уточнити більше деталей, запитавши про дату народження і місце проживання кожного. Й ось тут почалися сюрпризи – всі троє назвали одну адресу й заявили, що народилися 18 лютого 1959 року. Як на зло, документів у жодного не виявилося (автомобілістові за це загрожувало окреме покарання, але то вже інша історія).

Одначе документи не так вже й потрібні були, бо якщо пішохода й автомобіліста ще можна було сприйняти за того, ким вони представилися, то велосипедистка точно лукавила – назване ім’я було чоловічим.

На щастя, я вчасно підійшов, щоб ще мати змогу хоч трохи розібратися у всій тій катавасії, яка творилася на місці аварії. Автомобіліст, пішохід і велосипедистка вже забули про отримані синці (на щастя, ДТП закінчилася без серйозних пошкоджень) і почали сваритися через ім’я. Кожен з них стверджував, що це двоє інших намагаються присвоїти собі їхню особу. Поліціянти спочатку просто чесали потилиці і стояли ні в сих ні в тих, згодом спробували вгамувати сварливців, та вкінці плюнули і мало не лишили все як є. Проте місце незвичайної пригоди швидко оточили пару десятків роззяв, посеред центральної вулиці утворився небувалий для нашого райцентру корок, тож поліція таки вирішила вжити серйозних заходів і повела всіх учасників аварії у відділок.

У мене, як у єдиного представника преси у місті, з поліціянтами були теплі дружні стосунки – кожен їхній подвиг старанно описувався на шпальтах районної газети. Саме тому стражі закону люб’язно дозволили мені поспостерігати за допитом.

Трьох кандидатів на ім’я розсадили за довгим столом у кабінеті підполковника. Ми з патрульними і тим же підполковником, який вирішив взяти справу у свої руки, посідали навпроти, уважно вивчаючи кожного учасника ДТП. Я взявся усе документувати, тож надам максимально точний опис того, що відбувалося далі.

Поліціянти попросили усіх трьох по черзі детально розповісти про аварію і те, що їй передувало. Першим слово взяв автомобіліст. Він заявив, що вже тридцять років займається домашнім господарством, живе із старенькою мамою, у якої хвороба Альцгеймера, сьогодні поснідав товченою картоплею з квашеним огірком й шкварками і вирушив у місто купити мішок цементу, щоб полагодити поріг в літню кухню. 

Здійнявся лемент. «Що ти брешеш?! Це я займаюся домашнім господарством і я поїхав у місто по цемент!», - кричав пішохід. «То в моєї мами хвороба Альцгеймера! І то в мене на сніданок була товчена картопля з квашеним огірком!», - тараторила велосипедистка.

Ми з поліціянтами переглянулися.

«Мабуть, вони того, - шепнув мені на вухо підполковник, - головами сильно стукнулися. Треба в лікарню…».

Всі наші спроби заспокоїти цих трьох провалювалися. Щойно один із них щось брався розповідати про себе чи про те, що з ним трапилося до аварії, інші двоє починали лементувати і кричали, що він бреше. Вони навперебій доводили один одному, що «це я, я закінчив сільськогосподарську академію у вісімдесят третьому році!», «то в мене корова Манька отелилася позавчора!», «кажу вам, то моя дружина забрала сина і втекла з коханцем у Крим двадцять вісім років тому».

Щоправда, були в учасників ДТП і провали у спогадах. Виходило так, що певний факт або знають всі троє, або відповісти на запитання не може жоден. Автомобіліст не міг пояснити, коли, де і за яких обставин придбав свої «Жигулі», двоє інших теж знизували плечима: «Звідки нам знати про його машину?» Та ж сама історія була зі стареньким «Аїстом» – велосипедистка чухала потилицю, намагаючись пригадати, де у неї взагалі взявся двоколісний, решта лише розводили руками. На звертання підполковника до велосипедистки: «Та Ви ж взагалі жінка!» вона лише обурено витріщила очі: «Хто? Я?».

У кабінеті знову почало творитися цілковите безладдя – всі кричали, емоційно жестикулювали і щось доводили одне одному. Поліція вирішила не гаяти часу на розбірки, а звернутися за допомогою до документів. Підполковник послав якогось новенького сержанта у паспортний стіл дізнатися, хто прописаний за адресою, яку вказали всі троє. Ще один поліціянт побіг виясняти, на кого зареєстроване авто. Втішних новин не приніс жоден. У будинку за вказаною адресою дійсно прописаний той, чиїм іменем представилися всі троє. Проте, його фото видобути не вдалося з якихось суб’єктивних причин, які сержант озвучив на вухо підполковникові, після чого той сплюнув і прокоментував: «Роззяви!». Авто ж виявилося зареєстрованим на жінку, ім’я якої нічого нікому не говорило.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше