Безіменні історії

Ода його хмаринкам

Жи́ли на тильних сторонах його долоней утворюють заплутані лабіринти, які, здавалося, наповнені не червоною, а блакитною, та що там – ультрамариновою, мов найглибші океанські западини, кров’ю. Ці підземні рівчаки пульсують, наче хочуть вирватися на поверхню з-під ніжної шкіри, але мирно дзюркотять всередині далі, доносячи життя до кінчиків його тонких пещених пальців, ніби витесаних із мармуру і схожих на витвір майстерного різьбяра.

Я уявляю ці руки на своїх стегнах і мушу закушувати губу, щоб з уст не вирвався стогін. Очі затуманюються солодким видивом того, як його пальці стискають мої сідниці, впиваються у шкіру і залишають на ній червоні відбитки. Мені хотілося б носити сліди від його рук на собі вічно, але щоразу я відкриваю очі і розумію, що він не торкнувся мене й пальцем. Ще не торкнувся й пальцем, а я вже пережила найвище блаженство…

…Якщо у твоїй сім’ї кілька поколінь поспіль кожна жінка рано чи пізно знімає обручку з безіменного пальця на правій руці і одягає на ліву, ти коли-небудь почуєш цю знамениту фразу. Бабуся, мама або тітка неодмінно наголосить, що вестися на красиве личко у жодному разі не можна і що «чоловік повинен бути зовсім трішки гарнішим за інших представників ряду приматів». А потім бабуся, мама або тітка повчально додасть: «Дивися на його руки, черевики і краєм ока на гаманець!». І я спочатку навіть трохи послухалася – дивилася на руки. Але якось задивилася…

…Мої фантазії, коли я бачу його плечі, могли б стати першокласним сценарієм для порнофільму. Коли він одягнутий у звичайну білу сорочку із закоченими майже до ліктів рукавами, мій погляд повільно повзе від зап’ястя до передпліччя, я тану як карамель на сонці, і досягши очима кінцевого пункту, розумію, що повністю перетворилася на калюжку.

Його плечі тендітні й водночас рельєфні, як дюни Сахари, проте не надто широкі й роздуті непотрібними м’язами. Вони манять мене більше, ніж оазис манить спраглого у пустелі. Бо навіть не будучи спраглою, я розумію, що в роті стало як у тій же Сахарі, коли погляд фокусується на цих дюнах, так спокусливо обтягнутих щільною білою тканиною. Вмить хочеться розірвати на ньому сорочку і вдовольнити спрагу, провівши пальцями по фігурних пагорбах від ліктя до самої шиї і поклавши долоні на міцну грудну клітку, за якою відбиває удари недосяжний для мене шматочок його єства…   

…Своїм «ідеалом» я завжди уявляла якогось плечистого мена зі щетиною та виразними, навіть грубуватими, рисами. Про пещених красунчиків, якими рясніють глянці і подіуми, якось не мріялося. Проте одного ранку все змінилося – щось побудило мене призначити зустріч із клієнтом саме у тому ресторанчику.

Як фотограф, я завжди звертаю увагу на мальовничі пейзажі, естетичні речі і красивих людей – мені неодмінно хочеться їх познимкувати. Однак, руки офіціанта, який підійшов прийняти замовлення, навіяли думки аж ніяк не про фото. А коли цікавість потягнула мій погляд догори, долоні чи не вперше у житті засвербіли від бажання відчути у руках аж ніяк не фотоапарат…

…Найдужче я люблю, коли він одягає розтягнуту футболку або майку з великим вирізом. Тоді мій погляд фокусується на його ключицях, а все інше розмивається, ніби на очах – улюблений портретний об’єктив Canon Dream Lens [об'єктив для фотокамери Canon, відомий своєю високою світлосилою і гарним ефектом боке, що робить його зручним варіантом для портретної зйомки]. Взагалі коли цей хлопець з’являється у кадрі, не виходить фокусуватися ні на чому іншому, окрім нього. І основною точкою, яка притягує мій погляд, стають ключиці.

Схожі на хребти Тибету, вони навіюють спокій і умиротворення. Здається, пройдешся пальчиками по цих хребтах – і потрапиш у край блаженства, а зануришся носиком у долину між них – і вийдеш в нірвану. Ці ключиці – кращі за будь-який буддистський монастир. Молитва у жодному храмі світу не подарує стільки блаженної ейфорії, як один дотик до цих ключиць.

Та коли мій погляд повзе угору від них, я розумію, що про жодне відпущення гріхів і мови не може бути. Бо ось він, камінь спотикання, – його адамове яблуко. Коли цей чоловік закидає голову і горбик на шиї вип’ячується, перетворюючись у Еверест спокуси, я відчуваю себе останньою грішницею і хочу грішити далі. А коли він одягає тонкий оксамитовий чокер, внизу живота починає нити…

…Я остаточно усвідомила свою одержимість, коли одного вечора прослідкувала за ним. Окрім написаного на бейджику імені мені нічого про нього не було відомо, а знати хотілося все. Щоденні візити у ресторан не допомогли роздобути інформацію – він просто приймав моє замовлення, запитував «Вам як завжди?» і бажав «Смачного!» своїм оксамитовим голосом з ледве чутною хрипинкою.

Стеження привело мене у школу танців. Я стояла за скляними дверима й милувалася його плавними рухами і пластикою, яку нечасто побачиш навіть на всіляких «танцях з зірками». Поруч зупинилася дівчина приблизно мого віку.

- Він у нас найкращий зі всіх, хто танцює контемп [сучасний, стилізований під класичний танець], - заговорила до мене. – Й це у свої двадцять один! Уявляєте, рік тому він прийшов до нас, маючи лише великі амбіції і нуль досвіду. Хочете записатися на заняття?

Я пробурмотіла щось про те, що танцювати не планую, і знову глянула на хлопця. Він зупинився, підійшов до величезного дзеркала на всю стіну, поправив пов’язку на чолі і чокер на шиї, ніби зовсім не помічаючи, що за якихось пару метрів через скляні двері хтось з’їдає його очима.

Двадцять один. Ще хлопчик, а не чоловік. А мені так хотілося вірити, що це лише ефект Доріана Грея, що ця юнацька, ще майже дитяча, свіжість його лиця – від тонерів, емульсій, кремів та інших косметичних витребеньок. Ймовірно він користується такими витребеньками, але й юний вік – не остання причина цієї вроди. Як же наївно я сподівалася, що ми хоча б ровесники…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше