Безіменні історії

Кого зустрів хлопчик

Кімната – ніби королівство порожніх пляшок. Ми валяємося як останній непотріб посеред прозорого, темного й зеленуватого скла, яке ловить промені крізь незашторені вікна і пускає сонячних зайчиків. Не непотрібне скло і красиві люди, а красиве скло і непотрібні люди. Чоловік сім чи вісім хаотично розкидані по диванах і підлозі. Чиясь нога у порваному шкарпетку ворушиться за кілька сантиметрів від мого носа. У голові знову прокидається запитання: «Кого зустрів хлопчик?» Воно переслідує мене вже чотирнадцять років і щоразу спливає у найбільш неслушні моменти. Зараз я мав би думати, як дістатися додому й не виправдовуватися перед батьками через вимкнутий телефон і добре відчутний перегар. Натомість лежу посеред чиєїсь квартири, дивлюся на сонячних зайчиків і міркую про хлопчика.

Вперше дідусь взявся розповідати мені ту казку, коли ми садили маленькі яблуньки на дачі. Тепер я вже не пригадую, про що точно вона була і як починалася, у спогадах виринає тільки згадка про те, що хлопчик довго-довго кудись йшов, що аж порізав пальчики на ногах. Лише одна фраза намертво вгризлася у пам’ять і досі точить зуби об моє єство. «І тут хлопчик зустрічає…», - каже дідусь, тикаючи молоденьке деревце у ямку. В цей момент нас гукає сусід через паркан, дідусь широко усміхається йому і йде вітатися за руку, а я так і залишаюся стояти посеред саду із деревцем і запитанням.

 

Зі складними потугами я нарешті зіп’явся на ноги і, похитуючись, посунувся до дверей. Мене зупинив різкий біль у ступні. Опустивши очі, я зрозумів, що ступив прямісінько на уламки розбитої пляшки. Відсмикнув босу ногу у крові і пошкутильгав у ванну, залишаючи після себе червоні сліди.

За годину ми з одногрупником, моїм вірним товаришем по гулянках, вилізли з тієї барлоги. Я – з перемотаною ступнею, яку ледве запхав у кросівок, він – із синцями під очима і страшним похміллям.

- Як думаєш, кого зустрів хлопчик? – спитав я, коли ми повсідалися на лавочку біля дитячого майданчика і відкрили пиво.

- Ти знову за своє... Дівчинку зустрів, кого ж іще. Сучку якусь, яка йому зіпсує життя.

Він досі злився на свою колишню, тож годі було очікувати іншої відповіді. Ми обоє з прикритими очима дудлили пиво і сиділи мовчки хвилин п’ять. Раптом мій друг відсмикнув пляшку і, майже поперхнувшись, викрикнув:

- Точно! Та су… мені розповідала про один серіал з Мартіном Фріманом… Здається, він так і називається – «Boy meets girl». Там щось про хлопця-невдаху і успішну дівчину, які помінялися тілами під час грози.

Від почутого в моїй голові бабахнув феєрверк нової надії. Я вскочив з місця, похапцем допиваючи пиво.

- Затусимо сьогодні у гуртожитку? – різко перевів тему друг, доки я не побіг геть.

- Краще завтра. Сьогодні мені треба відійти від вчорашнього.

Вдома одразу кинувся до комп’ютера. Добре розуміючи, наскільки мізерний шанс, що цей серіал має якийсь стосунок до розповіді дідуся, я все ж вірив, що розгадка може бути близько. Проте всі мої сподівання обвалилися, щойно побачив рік виходу – 2009. Дідусь ніяк не міг подивитися серіал, він не дожив до нього. А навіть якби й дожив, якби його історія мала щось спільне з кіношним сюжетом і хлопчик справді зустрів дівчинку, що б мені дала така відповідь?

Останні чотирнадцять років я вірив, що знайшовши розгадку, зможу нарешті жити. Я ніколи не мав іншої цілі, окрім пошуку. Завжди думалося, що от дізнаюся, кого там зустрів хлопчик, і отримаю підказку – що мені робити і куди йти. Та що там, отримаю відповідь на всі питання, які ставить мені життя. А тоді все піде як по маслу – я не потітиму надаремне на кільцевих дорогах, не битиму ноги об кам’янисті шляхи, прокладені для інших, не проливатиму сльози через подорожніх, які не мали б мені трапитися. Просто конче треба знати, кого зустрів хлопчик. Знати, кого повинен зустріти я.

 

Вже у місті дідусь вкладає мене спати і розказує казку із самого початку. Тепер я наставляю вуха, бо розумію, що хоч оповідка і трохи відрізняється, але хлопчик ніби той самий, і він знову кудись невтомно чимчикує, обливаючись потом під пекучим сонцем. А отже, він знову зустріне когось, і я дізнаюся, кого саме. «І тут хлопчик зустрічає…», - каже дідусь із придихом, витримує довгу паузу й хапається за серце. 

Ми випивали й грали в «бажання або відповідь», сидячи на підлозі посеред гуртожитської кімнати мого друга. Він шепнув, що сусід сьогодні не повернеться, отже кімната повністю у нашому розпорядженні. Я покрутив пляшку з-під «Старого ринку». Горлечко вказало на одну з двох дівчат, які були з нами. Не чекаючи мого запитання, вона майже прокричала:

- Бажання!

Її обличчя розтануло, я бачив лише широку усмішку, яка просвічувалася білизною крізь пелену в моїх очах. Якщо я вип’ю ще чарку, сам не буду здатен здійснити своє бажання.

- Ти знаєш, чого я хочу, - пробелькотів мій сплутаний язик.

Дівчина встала і, похитуючись, поплелась до ліжка. Схоже, їй не потрібні були додаткові пояснення – вона вже була повністю готова до того, для чого, власне, і прийшла. Мій друг й інша дівчина кудись зникли.

Не пам’ятаю її обличчя, бо навіть не глянув на нього, коли зранку вибрався з ліжка. Вона ще спала, тож мені залишалося тихенько одягнутися і вислизнути з кімнати. Вахтер, якому ми вчора всунули у руки двадцятку, виставив кулак зі свого віконечка і прикрикнув, щоб я швидше забирався геть, бо з хвилини на хвилину прийде комендантка. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше