Безіменний

Глава 29

Тиша розрослася така, що здавалося, наче все навкруги застигло. Навіть Лад та Аріадна не рухались, вони просто переводили погляди між Ерікою та Аларом, але й не смикнулися жодного разу за останні декілька хвилин.

У чоловіка на обличчі було намальоване приголомшення. Цілковите. Він, ніби у шоковий стан поринув. Алар дихав настільки важко, що вже чувся й хрип. Судмедекспертка своїми словами проштрикнула його багато разів, він, мабуть, своєї зброї стільки за життя не використав.

Еріка бачила, що йому боляче. Чудово бачила. Але її біль був сильнішим та затуляв все інше. В неї перед очима промайнула мить їхнього знайомства, перша нормальна розмова, перша пригода, перший поцілунок, що тепер пах, як відро гнилі. Її життя докорінно змінилося за ці тижні, але Еріка й гадки не мала, що зміни приведуть до такого результату. І що далі? Що?

А далі жінка глибоко видихнула та знову поглянула на Алара, чи на те, що від нього залишилось, бо зараз він не був схожим на живого чоловіка, ніби якась тінь його стояла перед нею або ж примара.

- Дай мені ключі від своєї квартири.

Безіменний не відповідав. Він перевів на неї кволий погляд і просто зупинився, наче судмедекспертка натиснула кнопку «стоп».

Еріка підійшла та простягнула назустріч свою руку, яка відчутно тремтіла, але їй було вже байдуже.

- Ключі, будь ласка. – Вона помітила кілька скупих чоловічих сльозинок в нього на щоках, що блищали на шкірі під променями вечірнього сонця, яке готувалося йти відпочивати за обрій. Це він тужить так через задум, що зруйновано вщент? Ну, звісно, тепер доведеться шукати іншу дурепу, яка йому допомагатиме. Хоча, може, вона вже й не потрібна, тепер залишилося, аби Руді провели до примарного міста і все. Її серце розривалося на шматки, хотілося схопити Безіменного за плечі та трясти до того часу, поки він не скаже, що помилився, що бажає все виправити, зрештою, що небайдужий до жінки... Однак вона лише зітхнула та ближче до нього посунула долоню з натяком на те, щоб нарешті отримати бажані ключі. І чого вона раніше про них не замислювалась? Якось звикла, що він завжди поряд.

- Еріко..., – його голос було не впізнати. Наче він довго кричав чи біг до неї, хоча Безіменний й справді біг, тільки в інший бік.

- Ти ж не думаєш, що після всього я залишусь?

Він продовжував мовчки дивитися на судмедекспертку, ніби намагаючись підібрати необхідні слова, однак, що це може змінити? Скажеш – не вернеш, напишеш – не зітреш, відрубаєш – не приточиш.

- Послухай, Аларе, годі вже в дивоглядки бавитися. Давай ключі й розійдемося на цьому. – Еріка сама від себе не очікувала такої сили волі та витримки. Подумки вона мріяла чимскоріше піти звідси та забути про все, як про вчорашній сон. Напитися, наридатися, вчинити якусь дурню, чи що там ще роблять, коли болить душа. Але зараз жінка буде залізною та непохитною і не залишить йому шансу побачити її слабкість. – Аларе!

- Тобі там відчинено й без них... – Та невже? Зволив!

- Тоді зроби, будь ласка, так, щоб найближчі дві години тебе вдома не було. Гаразд? – Еріка, прибрала руку та, не дочекавшись відповіді, хоча вона, напевно б, і не пролунала, підійшла до Аріадни, в якої очі шалено палали. Жінка дістала камінь з сумочки та простягнула його вартовій, – в ньому ув’язнені душі. Їх треба звільнити. Мені напророкували, що саме ви можете це зробити. Так?

- Що...? Хто...? – Аріадна не встигала за новинами, які сипалися їй на голову, наче краплини дощу. – Звідки це в тебе?

- Так чи ні? – Еріці не до пояснень зараз було.

- Так, але...

- Тоді тримай. – Жінка взяла та нахабно вклала в руку Аріадні доказ-реліквію. – Як звільните душі, камінь, будь ласка, поверни. – Еріка вже хотіла піти, але не могла востаннє не поглянути на несправжнього чаклуна. Вона розуміла, що це мить прощання, все, кінець їхнім сподіванням та пригодам, кінець жартикам та довгим розмовам, кінець спільним сніданкам... Судмедекспертка зібралася з силами та повільно розвернулася до чоловіка, але він її випередив. Алар пішов. Зараз вона бачила лише його спину та невпевнені кроки, що віддаляли Безіменного від неї назавжди. Її Безіменного...

- Ти як? – до Еріки неспішно підійшов Лад. Голос він мав м’який і лагідний, а в добрих очах читалося занепокоєння.

Жінка нічого не відповіла, мужньо тримаючись, аби прямо тут не розридатися.

- Співчуваю. – Лад не був говірким, але йому цього й не треба, він випромінював світло і тепло, зігріваючи своєю чулою енергетикою. Взагалі, з них трьох, враховуючи навіть їхнього колишнього колегу, Лад схожий на вартового «Кола долі» найбільше.

- А я йому завжди казала: не вийде так, Аларе, аби й зірку з неба, і сірку з вуха. – На відміну від свого напарника, Аріадна за словом до кишені не лізла. Головне, що «вчасно».

- Дякую. Бувайте. – Еріка більше не могла нічого чути про нього, обійняла сама себе руками та попрямувала геть. Аби далі від всіх них. Вартова, здавалося, хотіла ще щось запитати, але Лад смикнув її, натякаючи, щоб вона, зрештою, дала судмедекспертці спокій.

Якийсь час Еріка просто тинялася містом. Безцільно та неспішно. Вона сама не розуміла, куди йде та чому. Просто милувалася краєвидами, відтерміновуючи мить, якої боялася зараз понад усе. Але рано чи пізно це доведеться зробити, речі самі себе не складуть та не переїдуть від Безіменного до неї додому.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше