Глава 31

Після промовленого Ерікою, дверцята одразу відчинилися, ніби вони чекали від неї чарівних слів. Вона розуміла, що тікати марно, бо її за мить повернуть та запхнуть до автівки, а там ще й шкарпеткою в рот тицьнуть. Тож судмедекспертка зиркнула на всяк випадок по боках, видихнула та сіла всередину. Жінка не дуже тямила в марках автівок, але те, що один лише салон коштував мільйон доларів, не сумнівалась. Тут було вишукано, як не сказати іншим словом, лаятися кортіло від цього коштовного марнотратства. Еріка навіть не могла зрозуміти, з якого матеріалу зроблені сидіння, а металеві вставки – так взагалі, наче з золота.

Сам Заріцький виглядав ще дорожче. Штанний костюм італійського бренду, взуття – американського, а сорочка та краватка – французького. На зап’ястку годинник, модель якого Еріка й не бачила ніколи, а на пальці іншої руки – чимала печатка з білого золота. Його нішеві парфуми заполоняли весь простір в автівці, там вже, напевно, і охоронці з водієм так ними просякли, що власних запахів й не відчували зовсім. Заріцький мав світле волосся з ідеальною стрижкою та укладкою, темні маленькі оченята, хоча Еріка здогадалася, що в нього лінзи, бо зіниці надто збільшені, а колір якийсь надміру яскравий. Посмішка у цього мерзотника – на всі тридцять два, ніби він навмисно хоче похизуватися своїми білосніжними рівними зубами. Шкіра на обличчі навіть без мімічних зморшок, хоч йому близько сорока п’яти, мабуть, не обійшлося без уколів краси. Все натякало на те, що ця паскуда хоче жити вічність.

- Випити чогось бажаєте? Хоча, наскільки мені відомо – ви не вживаєте алкоголь?

- Ну, якщо вам все відомо, навіщо тоді запитуєте? – від його в’їдливого підступного погляду мерзотно ставало. Він аж прилипав до шкіри, наче паразит чи п’явка, кортіло якомога скоріше схопити його та жбурнути геть.

- Еееріко, – протягнув ліниво чоловік, – ну чого ви одразу насупилися? Я ж просто намагаюся бути ввічливим. – Заріцький розвів руками, він сидів напроти, тож місця в нього там було стільки, можна хоч злітати. Нехай би спробував, може б макітрою дірку в даху автівки пробив.

- Годі, ваша ввічливість мене хвилює найменше. Чого ви хочете?

- Отак швидко й до справ?

- Не маю я з вами ніяких справ. – Еріка відчула, що вони рушили з місця. – Куди ми їдемо?

- Та просто звернемо з перехрестя, аби затор не влаштувати.

Ти диви яка сама святість! Такий невинний, ніби йому не байдуже на інших.

Страху судмедекспертка не відчувала, події, що трапилися з нею за останні дні, висмоктали багато емоцій, тож зараз всередині панувала переважно байдужість. Вона склала руки та порожнім поглядом вперлася в Заріцького.

- Чому ви на мене так дивитеся презирливо, Еріко?

Жінка зверхньо пирхнула:

- Ви ще й в поглядах не тямите. А  взагалі, як інакше я маю на вас дивитися? Стільки людей загинуло за вашим наказом, ви – вбивця. Звичайний боягузливий вбивця.

Заріцький припинив посміхатися, а охоронець з переднього сидіння різко обернувся.

- А ви мене не боїтеся, так?

- Чого мені вас боятися? Хотіли б вбити, вбили ще б тоді в ресторані, коли один з ваших стежив за мною.

- Не плекайте марних надій, Еріко, повірте, я хотів. Але отой ваш друг, який володіє магічними силами, зробив все, аби ускладнити мені це завдання. Та потім я поміркував і передумав.

Жінка згадала Віталія, тобто оболонку, що від нього лишилася. Мить, коли Безіменний проштрикнув його кинджалом, напевно, назавжди затримається в її пам’яті. При згадці про Алара всередині болісно штовхнуло. Проте Еріка й взнаки не дала, що щось відчула, лише вдихнула глибше, але одразу й пошкодувала про це, бо паскудні парфуми миттю пробралися до носа та без дозволу оселилися там.

- Ну й способи ви обираєте, геть збочені. А кулю в чоло – вже старомодно, чи що?

Чоловік голосно розсміявся, а слідом за ним і його охоронці з водієм.

- Ні, Еріко, просто я вивчив вас та вашу біографію. Ви надто розумна й кмітлива, мертвою ви мені точно не знадобилися б. А так, впевнений, ще не раз станете в пригоді.

- Навряд. – Вона миттєво відрізала і не дала йому продовжити свою схиблену думку.

- Не кажіть «гоп», поки не перескочите. – Хоч зовні він шкірився, але по очах було помітне його невдоволення. Не очікував Заріцький, що судмедекспертка говоритиме так сміливо й відверто, місцями навіть нахабно, зовсім не виказуючи остраху.

- Я ніколи в житті не хотіла кимось керувати, тож у нас з вами різні шляхи, пане Максиме. Та й чим мої знання з судової медицини можуть вам допомогти? Оживляти трупи я не вмію, як що.

Заріцький примружився:

- Хіба? А от в мене дещо інша інформація. Як там ваш друг, Артур Святославович? Хоч це і не його справжнє ім’я, чи не так?

Еріка спочатку не зрозуміла, про кого він городить, але потім втямила, це ж Безіменний на нього відгукувався серед людей. Скільки в нього імен, виявляється. Напевно Заріцькому невідомо, хто він насправді.

- І що? – судмедекспертка невимушено знизала плечима.

- А те, що ваш друг – чаклун і мені знадобляться його магічні послуги.