Безіменний

Глава 48

Пелагія привела Еріку до невеличкої галявини, посеред якої по колу стояли запалені смолоскипи та чимось, схожим на крейду, намальовані на траві якісь символи. В колі був розкладений сухоцвіт та щось димілося у залізній мисці, яка левітувала в повітрі.

- Роззувайся та заходь в коло.

Еріка на мить примружилась, але зробила те, що їй наказала відьма.

- А тепер сідай ось тут. – Пелагія махнула головою в бік одного з символів. Судмедекспертка підійшла та присіла в центр малюнка й одразу ж в мисці спалахнув вогонь. Жінка помітно нервувала, вона такі надії покладала на те, що вдасться тут поговорити з духом Івана, але зараз в горлянці геть пересохло, почуття провини знову нагадало про себе, наче якась набридлива хронічна хвороба. З чого почати? І чи зможе Еріка взагалі бодай слово промовити, коли він з’явиться? Несподівано до неї підійшла Пелагія та поклала свої пальці їй на скроні.

- Що ви...

- Тихо. Думай про цього чоловіка, я маю його побачити.

Вона видихнула та одразу ж уявила слідчого, як завжди з добрим поглядом та неймовірно милою усмішкою.

- Гарний. Бачу. Хто він тобі? Приятель? – відьма відійшла на інший бік кола і теж присіла.

- Можна й так сказати. – Еріка почувалася ніяково, досить незручне запитання. Він то і не зовсім приятелем їй був..., але щось інше вигадати судмедекспертка не встигла.

Пелагія зігнула по декілька пальців на руках та притулила долоні одна до одної, а потім заплющила очі та почала щось шепотіти. В Еріки мурахи по спині побігли. Вона вже стільки примар бачила, але дух Івана Степового викликав найбільше хвилювання. А якщо він справді вважає її винною? А якщо ненавидить? Жінка намагалася сконцентруватися, не відводячи погляду від Пелагії, але натомість чула стукіт власного серця, який розходився відлунням в самісінькій голові. Відьма почала промовляти незрозумілі слова досить голосно, вогонь в мисці спалахнув ще завзятіше, наче от-от щось повинно відбутися. Пелагія трохи нахилила голову набік, чітко й твердо повторюючи дивною мовою речення за реченням, і на смолоскипах вогонь теж здійнявся вгору. У Еріки на чолі виступив піт від напруження, здавалося, що час пришвидшується, а простір густішає, немов зараз же десь поряд з’являться двері, та з них вийде Іван! Ще трохи. Ще зовсім трохи. І тут відьма неочікувано замовкла, а вогонь скрізь згас. Небом розійшлися перші промені сонця і символи на траві зникли, наче їх ніколи й не було. Пелагія розплющилася та опустила руки.

- Що таке? Що сталося? Не вийшло? Теж потрібна якась прив’язка?

- Ти й була прив’язкою. – Відьма виглядала доволі задумливою.

- Не спрацювало? Напевно потрібен міцний зв'язок...

- Ну, він є. Звичайно, не такий, як у вас з Аларом, проте, і його достатньо. – Пелагія встала та взяла миску, що левітувала, до рук. Еріка, здається, аж поштовх між лопатками відчула, коли відьма сказала про їхній з Безіменним зв'язок.

- Все спрацювало. Тут питання в іншому. Дух чоловіка не з’явився, бо його нема.

- В сенсі? – Еріка також швидко підвелася. – Як це нема? А де ж він тоді?

- Уявлення не маю. Може переродився і тепер це вже нова людина.

- Нова... людина? – у судмедекспертки всередині все опустилося. Звісно, чудово, якщо в Івана нове життя, але вона так і не попросила в нього вибачення. – Не встигла..., – тільки це Еріка і змогла промовити. Разом з усвідомленням, що остання надія ще раз його побачити, остаточно розлетілася на друзки, повернувся й біль. З очей одна за одною покотилися сльози, і як вона не намагалася їх зупинити, все даремно.

- Гей. – Вираз обличчя Пелагії змінився, відьма підійшла ближче, – бачу, бачу, як болить. Стільки випробувань часом на людську долю припадає. Але ти така сильна, навіть мені до тебе далеко. Вражає.

- Я хотіла, щоб його смерть не була марною. Він майже пів життя боровся з Заріцьким, втратив рідного брата, а потім і сам... пішов. Я хотіла хоч щось зробити для нього. – Еріка витерла щоки. – А ніде нічого не виходить, навіть пробачення попросити не вдалося.

- То он чого ти все це робиш? В пам’ять про цього чоловіка стараєшся. – У Пелагії бурштинові очі теж стали вологими, наче вона за коротеньку мить побачила геть всю історію, яка трапилася за останні декілька місяців з Ерікою. – Таке невелике серце і разом з тим – таке велике. Ти досить щедра на відданість. – Вона пильно дивилася на жінку, навіть не кліпаючи, а відчуття складалося, наче у саму душу зазирає. А потім зітхнула і вже більш жваво промовила:

- Гаразд. Треба повертатися. Незабаром в нас починається свято.

Настрою для святкування в Еріки звичайно зовсім не було. Добре, що вони з Пелагією встигли прийти до того, як інші прокинулися. Судмедекспертка хотіла відволіктися, аби вгамувати свої сльози, бо тоді всі почнуть запитання ставити, а їй не до обговорень зараз, тож попросила відьму дати їй харчі, щоб самій приготувати сніданок.

- Смачно. Дякую, Еріко. – Безіменний спокійно промовив та взяв до рук лляну серветку. Він одразу ж збагнув, хто готував сніданок, за той коротенький період, що вони мешкали разом, чоловік добре вивчив її стиль в куховарстві. Еріка навіть здригнулася, коли почула власне ім’я та ще й з вуст Алара. У відповідь вона просто кивнула.

Пелагія повела гостей до лісу, шляхом даючи поради, що краще з мешканцями примарного міста ніде не усамітнюватись. На ній була довга чорна сукня з вишитими квітами та орнаментами червоних і помаранчевих кольорів, на стані – пасок з яскравих ниточок, а в волосся вплетені декілька невеличких пір’їн. Вигляд вона мала святковий та по-відьомськи вишуканий.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше