2.

Мене розбудив чийсь голосний сміх:

─ Я лише з міста. Тут весело! – чоловічий голос все наростав і наростав, наближуючись до мене,  - я ж сказав, що лише на вихідні. Еемм… Інколи варто побачитися зі старими друзями.

     Голос із коридору був явно нетверезої людини – він запинався і часто перепитував про що йдеться. Я зіщулилася і намагалася не подати ніяких звуків. Останнє чого мені хотілося зараз, так це п’яної компанії незнайомого чоловіка. Кроки зупинилися біля дверей кімнати, в якій я знайшла притулок.

─ Все, все… Ти мене вже дратуєш! Третя ночі! Чому тобі взагалі не спиться?  ─  голос із лагідного почав переростати у грізний. – Нема тут ніяких голих баб! Але якщо ти не заткнешся, я зараз же знайду якусь. Все, бувай.

     Мені стало гидко від таких слів… Як можна так розмовляти зі своєю дівчиною?  Невихований грубіян, і хто на таких ведеться? Але, згадавши свій минулий досвід, трішки пригальмувала у судженнях.

     Саме в той момент, як я почала себе картати за невимушено підслухану розмову,  двері кімнати різко відкрилися і яскраве світло залило всю кімнату. Мої очі прищурилися, а голос з коридору зухвало підмітив:

─ А в нас тут «прослушка». Ха-ха! – незнайомець зайшовся реготом. – Хто ти, зайчику?

     Коли я змогла роздивитися порушника мого спокою,  то побачила перед собою знайомі туманні очі. Секунда була потрібна для того, щоб згадати той гарячий погляд  з клубу. Я заціпеніла.

─ Ти німа? – запитав хлопець.

─ Та ні! Я тут… просто… відпочивала, - запинаючись промовила я.

     Незнайомець твердим кроком рушив на мене і, спершись двома руками на спинку дивана, таким чином блокуючи мені шлях на втечу, запитав:

─ Можливо, я допоможу тобі відпочити?

     Декілька секунд він стояв наді мною і дивився в очі. Я відчула різкий запах одеколону, спиртного та сигарет. Хоча ці запахи сильно не подобалися мені, я не могла відвести погляд з його сіро-зелених очей, які, здавалося, от-от мене поглинуть. Я вже готувалася до найгіршого, проклинала Артема, Іванну, себе… за те, що тут з’явилася, як раптом незнайомець усміхнувся і подав мені руку:

─ Влад.

─ Надія… -   несміливо потиснула руку у відповідь.

─ Ти що тут забула? На сьогодні, це моя кімната. І я хотів би відпочити…

─ Не хотіла тобі заважати, - перебила я, - але коли я прийшла сюди, тут нікого не було. Тому я вирішила, - чому я виправдовуюся? – заховатися тут.

     Влад розреготався:

─ А хто, прийшовши на таку вечірку, ховається по чужих кімнатах?!

─ Той, хто не любить такі вечірки , або просто стомився.

─ Так чому ти тут? – запитав Влад, сівши занадто близько до мене.

─ Я тут з подругою, - зніяковіла я. – Вона скоро прийде.

─ Що це за подруга, яка залишає таку чарівну дівчину серед таких як я?

     Після таких слів варто було б боятися його, але я не злякалася. Туманні очі Влада були занадто спокійними, а може просто стомленими. Він уже не здавався п’яним, більше вдавав це. Повисла мовчанка. Влад протирав очима в мені дірку, а я дивилася на двері. Раптом, в мене виникло бажання піти звідси, втікти подалі від його очей. Я зірвалася з дивану і швидко попрямувала до дверей.

─ Стій! – Влад зловив мене за руку. – Ти куди зібралася? Тобі краще залишитися тут.

     Тут я справді злякалася, але не його. Мене вже давно ніхто не торкався. Після Матвія я не дозволяла чоловікам навіть підходити до мене. Влад прочитав цей страх на мені і відразу відпустив руку:

─ Вибач, я не хотів тебе злякати. Ти ж подруга Іванни? Я впізнав тебе. Ти була сьогодні у «Європі».  Не поспішай твоя подруга з Артемом застрягла надовго.

     Я спочатку не зрозуміла його слів. Хіба ж мене можна запам’ятати в нічному клубі серед сотень дівчат, які одягнули до непристойності короткі сукенки і так же непристойно хитали стегнами на танцполі? Мої темно-сині джинси та бежева блуза були непомітними серед яскравих дівочих нарядів.

Влад підвівся з дивану і підійшов до шафи, з якої дістав чисту футболку та шорти.

─ Я зараз в душ, а потім ми вирішимо що з тобою робити. Тобі щось потрібно?

     Останнє запитання вивело мене  із ступору.

─ О, дякую. Нічого не потрібно, я краще піду.

─ Зачекай трішки. Я швидко. А потім ми знайдемо твою подругу.

     Влад підморгнув мені і закрив за собою двері у ванну кімнату. Але відразу відкрив їх назад.

─ Тобі справді не варто мене боятися, - промовив він, розтікаючись в усмішці.