7. продовження.

Якось,замість Софії, на яку я з нетерпінням чекала, з’явився ВІН. Коли неспішно відкривалися двері, я й гадки не мала, що побачу саме Матвія. Спочатку навіть не впізнала його, подумавши, що відвідувач переплутав палату.

─  Привіт, Надю! Як ти? – мовив до трепету знайомий голос і я зрозуміла хто стоїть перед мною.

Я не знала, що казати – я так давно перестала бути частиною його життя. На мене дивився вже не безтурботний юнак, а справжній чоловік. У Матвієві змінилося все: смоляне волосся було значно довшим і зібране тепер у хвіст, риси обличчя стали ще виразнішими, плечі ширше. Здавалося, що з останньої нашої зустрічі, Матвій виріс на цілу голову. Голос став міцнішим, впевненішим, дорослішим… не змінилися лише його бездонні карі очі. Зараз вони були темнішими, ніж завжди, повні співчуття та каяття. Він дивився на мене і чекав відповіді, не насмілюючись підійти ближче.

─  Привіт… - з моїх уст вирвався тихий шепіт. Голос здригнувся і цього було досить, щоб Матвій  підбіг до мене та «загріб» моє знеможене тіло в міцні обійми. Зарившись обличчям в його груди, я розридалася. Сльози не хотіли спинятися, але Матвій не намагався порушити мій «порив». Він обійняв мене ще сильніше  і тримав аж до тих пір, поки я не заспокоїлася.

─  Я буду завжди поруч. Чуєш?! Пробач мені за те, що я зник, що не намагався знайти зустрічі з тобою, що так довго не знав про твій стан і де ти знаходишся. Я ніколи не пробачу себе за те, що покинув єдину людину, яка була чесною зі мною. Тільки не плач більше, тобі не можна хвилюватися.

Словами не можливо передати, якою я була щасливою в той момент. Я впевнено могла сказати собі, що всім серцем люблю Матвія. Всі образи, злість раптово зникнули, а натомість з’явилося відчуття захищеності, теплоти, підтримки.

Часу для відвідин нам було занадто мало, щоб розповісти одне одному про те, що з нами сталося. Матвій після розриву з Оленою та сварки зі мною,відпочивав з батьками та родиною старшого брата у Європі, вдосконалював свою англійську і, як я думала, опановував і далі гру на гітарі.  Повернувшись додому, багато часу зайняла підготовка до школи. І тільки навідуючись до тітоньки Віри, Матвій дізнався про мою хворобу.

─  Надю, ти не уявляєш, що я відчув, коли про все дізнався.  Так довго намагався позбутися думок про тебе, і мені здалося, що через мене ти захворіла. Як я згодом зрозумів, ти теж хотіла позбутися спогадів про мене, адже, я не зміг зв’язатися з тобою. Знаєш, я навіть розмовляв  з твоєю мамою,  хотів провідати тебе, але Ольга Вікторівна сказала, щоб я й не думав шукати зустрічі, що лишнє хвилювання може вбити тебе.

Та якась невідома сила змушувала мене таки знайти шлях до тебе. Я відчував себе винним у тому,що сталося. Всіма правдами, а інколи й неправдами, я знайшов твою подругу Софію і саме вона є організатором сьогоднішньої зустрічі.

─  Я могла б збрехати, що зла на неї, але наша зустріч стала кращою подією за останній місяць. Тому краще подякувати їй за все.

Отже, ми знову стали одним цілим. Після школи Матвій майже кожного дня навідував мене. З мого обличчя не сходила усмішка, я була щасливою. Моє самопочуття набагато покращилося. І вже на початку жовтня мене виписали з лікарні. І тут почалося найцікавіше.

Мої батьки були категорично налаштовані проти Матвія. Він навідував мене таємно – лише в той час, коли батько був на роботі, а мама йшла по справах. Так, як мама була у декретній відпустці, бачитися вдавалося дуже рідко. Та й Матвій жив у місті, тому не міг бути часто поруч. Проте, ми спілкувалися в соцмережах, телефонували один одному. Маму дуже дратували такі альтернативи нашого спілкування, але вдяти нічого не могла.

До школи я не могла повернутися до кінця місяця, тому намагалася освоїти хоча б щось вдома. Не хотілося залишатися ще на рік в одному класі. Якщо ви думаєте, що весь мій час займали «амурні» справи, ви помиляєтесь. Я вирішила видати збірку віршів, яких за час перебування в лікарні та дома накопичилося чимало. Чим і займалася у вільний час.