16

Була ще одна річ, про яку я не одразу розповіла Матвію. Так, як стан мого здоров’я був невтішним, Валерій Миколайович наполегливо рекомендував залишитися поки що в школі. Ні про який коледж і мови не могло бути. Батьки лише підтримали лікаря, а я всім серцем рвалася до столиці , до Матвія. Я розуміла, що краще для мене бути вдома, але відстань…вона була нестерпною. Не наважуючись сказати правду, моє серце розривалося при розмовах з хлопцем, який мріяв про наші скорі зустрічі.

За час перебування в лікарні, я сильно відстала у навчанні, тому наполегливо намагалася наздогнати все, щоб на рівні з однокласниками здати екзамени. Літературний клуб я покинула саме з цієї причини. Ну і ще з однієї…Не хотіла бачитися з Сергієм, чомусь соромно було дивитися йому в очі.  Хлопець у школі майже не з’являвся, не виходив на зв’язок. Ходили чутки, що його сім’я переїздить, тому я теж не шукала зустрічі.

До закінчення навчального року, Матвій більше не приїздив, а я не хотіла розповідати все по телефону. Мені потрібно було бачити його очі, його реакцію. Але все складніше було слухати плани хлопця про наше перебування у Києві. Матвій із захватом розповідав про свої улюблені місця і як буде всі їх мені показувати, як познайомить мене зі своїми друзями, групою. А  я умивалася сльозами, знаючи, що цього всього не буде. І, можливо, вже ніколи.

Побачилися ми лише після того, як я отримала атестат. З цього приводу, клас влаштовував гуляння на березі річки. Великими зусиллями, Соні вдалося витягнути мене на святкування. Подруга вдарила по самому болючому – вона  в цьому році залишає мене одну. Розуміючи, що скоро я втрачу двох(єдиних!) близьких людей, я не змогла відмовити Соні.  І, як на-диво, вперше за довгий час просто веселилася, «відривалася» як ніколи раніше. У розпал свята, мені здалося, що  я почула голос Матвія. Хлопець не повідомляв про приїзд, тому я не звернула на це особливої уваги. Раптом теплі чоловічі руки закрили мої очі. Серце завмерло в надії та очікуванні, що це все наяву.

─  Вітаю, Надійко, - тихо мовив Матвій  і я, нарешті, зрозуміла, що не втрачаю глузд, а хлопець справді стоїть у мене за плечима.

Я рвучко повернулася і накинулася з обіймами на коханого.

─  Я теж радий тебе бачити!

─  Ти як тут опинився?Ми ж розмовляли декілька годин тому.

─  Секрет фірми! Просто, я не міг відпустити свою дівчину-красуню на вечірку, де буде багато хлопців, та ще й її однолітків.

─ Ти ревнуєш?

─  Шалено, - хлопець взяв мене за руку і відвів від компанії. І тут я зрозуміла, що він не просто так приїхав – Матвій хоче мені щось повідомити. – Надь, нам потрібно поговорити, точніше, обговорити деякі питання. Ми могли б покинути це гуляння і залишитися наодинці?

─  Ти надовго завітав? – обережно запитала я.

─  На тижня два-три, - з усмішкою відповів хлопець.

    Відчуваючи, що розмова буде не з легких, я хотіла виграти більше часу, щоб просто гарно провести час.

─  В мене є зустрічна пропозиція: а давай сьогодні все залишиться так, як є. Ми будемо веселитися з друзями, відпочивати… А от завтра все обговоримо. Мені теж потрібно поговорити з тобою.

─  Це точно моя Надя? Тобі сподобалася вечірка? Це щось на тебе не схоже. Але такий варіант мене теж влаштовує.

─  От  і добре.

Ми попрямували до Соні, яка стояла неподалік з Денисом. Вже через кілька годин, у натовпі людей, я бачила все менше однокласників. От і провели останній день разом…

Ми гуляли до пізньої ночі, мені навіть не телефонували батьки, що було дуже дивним. Але після такого прекрасного вечора і занадто веселої ночі, прийшовши додому, я одразу вляглася спати.

Наступного дня, я прокинулася майже під обід, я вперше так багато танцювала і сміялася. Ми з Матвієм домовилися зустрітися о шостій, тому я мала ще багато часу. Вперше за довгий час,я відчувала себе повністю щасливою, незважаючи на важку розмову,яка ще чекає на нас з Матвієм. Зіпсувати мій настрій вдалося лише моїм батькам. Після обіду, який я проводила з рідними,  до мене в кімнату зайшов батько, а за ним мама. По їхньому розгубленому вигляді, можна було зрозуміти, що причиною через яку батьки прийшли є щось серйозне.

─  Надійко, -  несміливо розпочав татко, - ми маємо до тебе серйозну розмову.  Олю, кажи ти.

Мама присіла на край мого ліжка і взяла мене за руку:

─  Доню, ми порадилися з батьком та  з твоїм лікарем і вирішили, що з нового навчального року ти, будеш проживати у санаторії і там же навчатися.

Мені ніби хтось кувалдою по голові стукнув.

─  Що-що?

─  Це сучасний реабілітаційний центр, де ти будеш очікувати на нове серце, - продовжив батько. – Валерій Миколайович радив не затягувати з цим, адже ти маєш бути під постійним наглядом медичних працівників, пропонував розпочати ще з серпня, але ми подумали…

─  Тобто, ви хочете запроторити мене у який забути богом санаторій!? Невже, ви так сильно хочете мене позбутися!? – мене розривав біль та гнів.

  ─  Доню, ніхто тебе не  хоче позбутися, - заспокоювала мама. – Ми ж з батьком хочемо як краще. Це не простий санаторій, а спеціалізований заклад, де освіта поєднується з лікуванням – якийсь експериментальний проект. Ну хіба ж Валерій Миколайович радив щось погане тобі? . І заклад цей  не «Богом забутий» - до нього лише двадцять кілометрів від Києва.