Розділ 5

Мене миттю огорнули темрява і запах трав. Наче я не увійшла до приміщення, а перемістилася у зовсім інше місце.

Портальна магія? Бути такого не може. Не залишилося в королівстві тих, хто володів би знаннями та достатньою силою, щоб будувати портали.

Магія у нашому королівстві в принципі виснажувалась, як явище. А якщо хтось і народжувався з можливостями, то миттєво переходив у власність самого короля. Тихо, без розголосу, без альтернативи. Магів або їхніх близьких просто ставили в такі умови, що вони перетворювались на рабів корони. Це я вже засвоїла. Підозрювала, що попалися і Ребекка та Шарлотта. Підтвердити вони цього не можуть, його величність надто розумний. Але й на мене теж вінценосний дядечко накинув оком.

Вважаю, що наші здібності стали однією з причин того, що ми опинилися в Ньєркелі.

Король міг пояснити свою увагу до племінниць турботою. Якої і не думав проявляти багато років. Але я відчувала, що справа не в цьому. І обережні слова Ребекки: «Бережися його величності. Не показуй, ​​на що ти справді здатна», означали значно більше, ніж просто застереження.

– Проходь, чого стоїш? – пролунав із темряви низький, грудний і неймовірно мелодійний жіночий голос.

І одразу після цих слів темрява розсіялася.

То був будиночок. Невеликий, з низькою стелею та глиняною підлогою. З полиці звисали пучки трав, над вогнищем, де затишно потріскували дрова, булькав казанок з варевом. На великому, грубо збитому столі миски та ступки. Та й загалом, саме приміщення нагадувало типовий будиночок сільської відьми. От тільки було й дещо особливе… За вікнами темрява, завивання вітру та поморозь на склі. Цікаво, що це теж ілюзія? Або я дійсно опинилась демони знають де. Нині навіть на півночі прийшла весна. Чи це означає, що будиночок знаходиться на островах?

Дивний кіт із золотими очима і рваним вухом, якому я так необачно довірилася, спритним стрибком вискочив спочатку на лавку, потім на стіл і одразу всунув морду в миску.

– Ти зовсім сором втратив? – справедливо обурилася володарка того самого чарівного голосу. І я відразу повернулася на звук. На відміну від кота, котрий взагалі ніяк не відреагував на крик.

Жінка вийшла з-за шторки, яка закривала частину будинку від очей відвідувачів. Незнайомка виявилася високою, куди вище за мене, світловолосою і зеленоокою. По-котячи розкосі чаклунські очі особливо заворожували. Але більше все ж таки здивував мене північний одяг. Він ніби наголошував, що все це насправді відбувається. Це не вигадка і не ілюзія.

Я на її тлі точно виглядала жителькою півдня – смаглява брюнетка з карими очима, та ще й у світлому одязі жителів півдня. Мене взагалі легко було прийняти за представницю південного народу.

– Ну, ти глянь на нього, – сплеснула руками жінка. – Привів гостю, так будь ласкавий сам за нею і доглядати.

Цього разу кіт навіть не вдав, що до нього звертаються. І якби я не відчувала недавно, що в цьому котові є щось особливе, то подумала б, що жінка явно не дружить із головою.

Вона зітхнула і обернулася до мене.

– І як тобі вдалось влипнути в неприємності? – запитала вона.

– Та... випадково, – все ще не зрозумівши, як поводитися, відповіла я. Лукавити точно сенсу не було. Чуття підказувало, що безглуздо намагатись відвертітись, не така проста господиня незвичайного будинку, як намагалася здатися.

– Всі так. Випадково, – зітхнула господарка будинку. – Сідай туди. Голодна?

– Ні, – мотнула я головою, хоч зізнатися, їла останній раз ще тоді, коли тільки зустрілася з цією компанією, взагалі майже на світанку. Але все ж таки присіла на край високої лавки. Кіт відірвався від обіду, глянув на мене і, можу присягнутися, що підморгнув мені.

І досі не спала. Не завадило б хоч не на довго прилягти. Але десь там, де плаче Мати мої нові супутники мене чекатимуть. А я шастаю не зрозуміло де. Вирушать на південь без мене і... і тоді мені доведеться шукати нових попутників, думати, куди продати коштовності. Та й гроші за коня не завадило б вимагати з Тео. Одній у світі небезпечно, навіть із магією. І якщо спочатку ще можна було мати якісь ілюзії щодо цього, то зараз я це розуміла краще, ніж тоді, коли покидала рідний замок.

Та й, зізнатися, мені було якось затишно із цією компанією. Попри те що майже нічого про них не знала. Вони не здали мене вартовим, навіть розуміючи, що шукали саме мене. А це вже дуже багато важить.

– Як хочеш, – знизала плечима незнайомка.

Вона дістала якусь миску, налила в неї води і провела пальцями. Потягло магією. Сильною, я б сказала могутньою. Навіть мурашки пішли шкірою, і я ледве стрималася, щоб не схопитися з місця.

– Невже одна з наймогутніших чарівниць нашого часу злякалася простенького заклинання? – насмішкувато поцікавилася вона, навіть не глянувши в мій бік.

І я навіть заперечувати не стала. Я просто мовчки спостерігала за її діями, чітко усвідомлюючи – лукавила ця жінка, мені було дуже далеко до її могутності. І заклинання було не таким вже й простеньким.

– Що вам від мене треба? – голос не видав мого хвилювання і це добре. Не хотілося б бекати, як заблукала овечка.

– З чого ти взяла, що мені від тебе щось потрібно? – усміхнулася чаклунка. У її усмішці мені привидівся оскал.