Безприданниці. Анна

Розділ 6

Із заходу на схід тяглися важкі свинцеві хмари. Ішли низько, здавалося, що ось-ось зачепляться за шпилі міської ратуші та головного храму.

За полуденною спекою йшла задуха. Ця важка задуха – провісниця невідворотної грози. Як і гуркітливий, немов рев древнього, що тільки прокинувся від довгої сплячки дракона, грім. Навіть якщо придивитися, то можна було розгледіти вдалині і спалахи блискавок. Ще далеко, але поступово вони наближалися. Невідворотні та нещадні, як гнів богів.

Бути дощу. Тепер точно бути. Це відчувалося у просторі, у насиченіших ароматах весняних квітів.

Я стомлено присіла на борт біля фонтана. Ні вітерця, ні протягу. Тінь старих дерев лягала на бруківку в парку рівно, ані найменшого ворушіння. І тихо, наче місто заснуло. Городяни розбіглися по будинках. Знаючи, якими бувають грози в цій частині королівства, мені теж слід шукати укриття. Але я залишалася на місці.

По-перше, я ледве змогла з'ясувати, хто така ця Мати, що плаче, і де її шукати. З жінками з півдня без чоловічого супроводу не дуже хотіли спілкуватися. Насамперед тому, що це привід оголосити про посягання на мою південську честь. І будь у мене гостре бажання зв'язати себе з кимось непорушними узами – шанс просто чудовий. Але мене оминали всі. Жінки, підозрюю, бо відчували щось недобре. Не може ж просто так блукати містом жителька півдня сама. А кому потрібні проблеми? Якби все було нормально, вже б до градоначальника вирушила зрештою шукати допомоги. Але якраз туди мені було не можна. Зрештою, наді мною зглянувся якийсь старий, коли я вже була на межі, щоб застосувати закляття правди до першого зустрічного і з'ясувати, що ж за така мати, що ні в кого неможливо дізнатися, де вона взагалі. Він і пояснив, що то статуя в міському парку.

І всього.

По-друге, я не втрачала надії, що за мною прийдуть. Хоча, зізнатися, на місці цієї компанії загалом і Рейма – зокрема, я постаралася б позбутися такої проблемної попутниці. Поки що від мене у них одні проблеми, ну і як компенсація виторг за Грома. Там має вийти гарна сума. Цей кінь подарунок Шарлотти з її особистих найкращих стайнь. І коштував він цілий статок. Мені було сумно з ним прощатися, але Рейм правий – краще позбуитися всього, що вказувало на мене, як на леді Ньєр. Від усього, що взагалі хоч якось пов'язувало мене з Ньєркелом.

У мене тепер інше життя. Сподіваюся, що безповоротно. Куди воно мене заведе?

У пам'яті випливло не дуже райдужне пророцтво чаклунки. Чомусь тепер я не могла згадати її обличчя. Зовсім. Тільки зелені котячі очі – розкосі й мерехтливі, наче з вкрапленнями північних зірок. Чи це вже домалювала моя фантазія?

У будь-якому випадку, чуття підказувало, що ця зустріч різко змінила всю мою долю. І точно вона не була випадковою. А чуття мене взагалі ніколи не підводило.

Я обережно витягла дивну книгу з-за пояса провела кінчиками пальців золотими написами на чорній обкладинці. Через хитромудрий стиль літер я навіть не відразу змогла прочитати назву. «Шлях близнюків». І все б нічого, але я чітко відчувала магію в невеликому, на перший погляд, непримітному томику. Таких сотні у бібліотеці Ньєркела. Але ж магія.

Уздовж хребта пробігли мурашки. Цікаво, про що ця книжка?

Хотіла вже відкрити і зазирнути у зміст, але зупинила сама себе. Краще не варто. Віднесу її, куди просили, та й годі. Менше знаю, менше наживу собі проблем. По суті це просто жест подяки за те, що вдалося сховатися від вартових. Тим більше, що мені по дорозі. Якщо, звичайно, пророцтво відьми здійсниться, і я дійсно перейду піски.

Тому я засунула книгу назад за пояс від гріха подалі.

– Гарна вона, – пролунав зовсім поруч голос Рейма.

Ось на тобі. Чекала-чекала, а поява його виявилася несподіваною. Я тут же схопилася з місця, ніби мене застали за чимось непристойним, підібралася і тільки потім глянула на, все ще смію сподіватися, свого попутника.

– Хто? – вирішила про всяк випадок уточнити. Мало чи. Може, він бачив книгу. І хоч у них у команді і не прийнято ставити запитань – хтозна. Є речі, які просто потрібно буде пояснити.

– Мати, що плаче, – пояснив мені Рейм, все ще розглядаючи статую жінки, що притискає до грудей немовля.

По її щоках текли сльози у резервуар фонтану. Вона справді була прекрасна. Але в той же час…

– І сумна. Немов виражає скорботу всіх матерів світу, – сказала я перше, що спало на думку, дивлячись на цю статую.

– Напевно, – не став сперечатися Рейм ще якийсь час розглядаючи витвір мистецтва, але потім, ніби втратив до неї будь-який інтерес скомандував. – Гаразд, часу мало, ми надвечір повинні покинути місто. Подумай, що тобі треба в дорогу. Чого ти ще хотіла б позбутися. Насамперед, подумай, що ще могло б тебе видати, якщо раптом перевірять особисті речі. Проблем тут не повинно бути. Але стражники поскакали на південь та південний схід. Із ними ще можемо зустрітися. Не хотілося б проблем.

Я слухала його чіткі та ясні вказівки і не могла повірити власним вухам.

– Ти не злий на мене? – вирвалося перш, ніж я встигла прикусити язика.

Зізнатися, я страшно злилася б на його місці. Ото жахливо злилася б, якби якась невміха влізла в мої плани і все зіпсувала. Але Рейм відчайдушно вдавав, що нічого страшного не сталося.

Він глянув на мене якось... наче з висоти величезного досвіду. І я відчула себе маленькою нерозумною дитиною.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше