Безсердечні

Глава 1

Тривога, невдоволення, душевні рани - ось із чого виліплений герой.

Бернар Вербер

        Вечір. Десь на південному заході України у густих лісах Закарпаття чувся шум листви, а верхівки дерев похитувались від прохолодного вітру. Між двох тонких сосен з’явилося жовтогаряче коло, яке р озширювалося, аж поки не досягло у діаметрі близько двох метрів. З нього вийшов чоловік, який тримав на руках дворічну доньку, далі він простягнув руку та допоміг вистрибнути своєму синові, а за хлопчиком вибігла мати.

- Ми де? – запитала жінка.

- На Землі, якщо знаєш. Давай, швиденько, - сказав чоловік та почав пробиратися через ліс.

       Чоловік сподівався, що у цьому світі його сім’ю не зможуть знайти переслідувачі. Його сім’я - це дивні люди, якщо їх можна так назвати. На них незвичайний одяг – всі в довгих плащах з капюшонами. Чоловік був чорноволосим, років тридцяти на вид, він пересувався з донькою на руках. За ним йшла дружина, тримаючи сина за плечі, вона була дещо налякана. Сімейство намагалося сховатися від когось, хто стежив за ними вже дуже довго та пройшов великий шлях – з одного всесвіту в інший.

- Угу! – почулося неподалік і жінка одразу озирнулася та побачила високо на дереві птаха, яких вона раніше не зустрічала. Цей птах з круглою головою, малим дзьобом та великими жовтими очима був досить незвичайним.

- Ти бачив?

- Що?

- Він дивиться на нас, він, я тобі клянуся, щойно повернув голову аж на спину.

- Не лякай дітей, - сказав чоловік, подивившись на доньку. Обережно рукою він відкинув листок, що застряг у її волоссі.

       Дівчинка зовсім не боялася. Після того, як батько виніс її у ліс із порталу, вона почала голосно сміятися. Намагалася вимовляти якісь слова, але в неї не виходило, вона була ще зовсім маленькою. Хрускіт гілок їй дуже подобався. Вона ще нічого не розуміла, навіть не помітила, що зараз вони знаходяться дуже далеко від рідного дому – у іншому всесвіті. Натомість її брат був напружений, він спостерігав за тим, що відбувалося навколо та ледь не плакав. Він розумів, що зараз його родичі вимушені переховуватися, а вдома на них чекають злі люди, які можуть заподіяти шкоди його сім’ї.

- Тут ми наче у безпеці, - сказав батько, трохи заспокоївшись. Він присів на пеньок, щоб відпочити.

- Звідки ти знаєш? – запитала мати.

- Ми на Землі. Це всесвіт людей, які не мають сил. Колись давно мені дід розповідав, що тут завжди спокійно, це місце ідеально підходить для того, щоб сховатися.

- Думаєш нас не знайдуть?

- Я не можу бути впевненим, але якщо ні – то нам пощастило, ми зможемо  по-новому вибудувати своє життя.

- І звідки твій дід знає про цю Землю, чи як ти там казав?

- Він наче тут народився. Але я у це не вірю. Він казав, що на Землі такі як ми дуже цінуються, наче боги. Наші здібності незрозумілі для здешніх взагалі.

- Тато, а коли ми зможемо повернутися? – спитав раптом хлопчик.

- Не знаю, синку. Спочатку необхідно впевнитися, що нас не знайдуть.

       Чоловік встав, посадив дочку на пеньок. Дівчинка посміхалася, вона знайшла собі якусь комаху, піднесла ближче до лиця, щоб її розгледіти. Мати присіла на листя, що лежало на землі та сказала:

- Синку, іди до мене.

- Не сиди на землі - простудишся, - промовив її чоловік. Він простягнув ліву руку, розкрив долоню. З його руки різко вилетів білий промінь, вдарив у невисоке дерево неподалік та перехилив його. Чоловік підсунув частину дерева, яка впала, ближче. Далі він зняв свій плащ, згорнув його та простелив і запропонував дружині сісти. Жінка з хлопчиком зробили, як він сказав.

- Тобі не холодно? – запитала жінка.

- Ні, зараз я щось придумаю.

       Чоловік назбирав гілок, склав їх у купку. Далі він озирнувся по сторонах та знову простяг руку вперед. Білий промінь повільно прорізався з його долоні, далі він почав розсіюватися та приймати форму циліндру, який спочатку звузився спереду, а потім на кінці його з’явився гострий відросток, схожий на пташиний дзьоб. З боків цієї фігури виникли вирости, які поступово перетворилися на крила: все детальніше промальовувалося кожне окреме перо. Ззаду з’явився пташиний хвіст. Це був згусток світла, потім він почав ущільнюватись, поступово зникало біле сяйво від променя і світло у формі птаха змінило колір на зелений, потім коричневий а далі на помаранчевий. Тепер це майже звичайним вільний птах, з однією лише особливістю – він мав різного кольору очі. Праве чорне, а ліве – біле.

- Розпали багаття, - сказав чоловік птахові.

       Той злетів, розправив крила та засяяв десь високо над деревами. Видав дзвінкий звук та випорснув з рота вогонь. Іскри потрапили на гілки, які зібрав чоловік. Жінка простягнула руки до багаття, щоб зігрітися. Хлопчик пригорнувся до мами, вона накрила його своїм плащем. Чоловік взяв дочку та підсів ближче до рідних. Він обняв дружину, поцілував її у чоло. На їх обличчя падало тепле світло від багаття. Жінка раптом сказала:

- Я подумала знаєш що?

- Що?

- Не роби більше жар-птахів. Ми не знаємо, які тварини тут мешкають, наші дизкори можуть відрізнятися від місцевої фауни, це буде дивним для мешканців.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше