ЧАСТИНА 7

      Уранці Анжела чекала, коли прийде Андрій, який зазвичай приходив найраніше. 

– Андрію Миколайовичу, – окликнула його Анжела.

– Що? Знову щось зламали й потрібні ліки? – буркнув Андрій.

– Ні, потрібна допомога, – тихо промовила дівчина.

– Маю надію, що не нарколога, – похмуро пошуткував Андрій. – Ходімо в мій кабінет.

  Хлопець усівся на диван, жестом запросив присісти Енж, а сам схрестив руки на грудях.

– Я уважно слухаю.

– Мені незручно про це розказувати, – почала вона.

– Ну, я ж не гінеколог, дівчино. До речі, можна й на «ти». Починай вже, якщо прийшла.

– Розумієте… Розумієш, – виправилася вона, – я потрапила в таку життєву ситуацію, з якої не можу вибратися без допомоги. А звернутися мені немає до кого. Друзів та родичів у мене, на жаль, немає.

– Продовжуй, – тихо відповів Андрій, насупивши брови.

– Мій чоловік… Він вже давно… знущається наді мною, – зболеним голосом таки змогла промовити Енжі.

– Ой, тут усе просто: не подобається – розлучися. Наскільки мені відомо, і дітей у вас немає, – різко порадив Андрій.

– Не можу…

– Тобто?  Ти мовчки терпиш, як над тобою знущаються? То тут вже я не допоможу. Це вже психіатрія.

– У нього мої паспорт, ідентифікаційний код, дипломи, документи на квартиру. І тримає він їх не вдома. Сказав, що ніколи не дасть розлучення.

– А Микита про це знає?

– Ні, і, гадаю, більше не захоче й мене знати… – сумно констатувала Енж.

–Та то вже ваші справи, – Андрій замовк і став прокручувати в голові варіанти.

– Чому ти раніше не розповіла? – обурено запитав Андрій. – Невже  думаєш, що я чи Микита відмовили б тобі в допомозі.

– Через сором і зневіру, мабуть… Я вже тікала з дому, а він, колишній поліцейський, підключив своїх колег: мене оголосили в розшук і навіть не випустили з міста.

– Зрозуміло, – сумно зауважив хлопець. – Вибач, але Дмитро теж знатиме, бо в нього батько полковник. Візьмемо твого козла за яйця його ж методами.

  Уже через пів години після цієї розмови, Ігор нервово набрав на телефоні номер матері.

– Алло, Ігорьочок, як справи? – лагідно запитала жінка.

– Хріново справи, строк мені шиють через тебе!! Ти пиріжки мені приноситимеш? – злобно запитав син.

– Ти вбив ту суку? – вигукнула мамця.

– Ні, телефонували серйозні пацани. Сказали, щоб я віддав їй все, а то мене засадять за статтями 147 та 149. А це ж ти навчила, напоумила! Я сам би до цього не додумався!

– Соплі підбери, ганчірко! Такий же безхарактерний, як і твій папаша. Я так і знала, що цим усе скінчиться. Треба було погоджуватися на квартирку, імпотент ти без мізків…

***

       Наступний ранок став найкращим у житті Анжели, бо ще ввечері Ігор зібрав свої речі й подався до мамці. А коли дівчина прийшла на роботу, Андрій усміхнено простяг їй теку. Анжела розгорнула й від радості аж підстрибнула, тоді не втрималася й цьомкнула хлопця в щоку зі словами: «Ти чарівник».

     Микита, який в цей час з’явився в клубі й став випадковим свідком вияву почуттів, ледве втримався, щоб знову не наваляти Андрієві.

      Так, нарешті. Нарешті Анжелі належало її життя. Дівчина вирішила, що стару квартиру обміняє: занадто багато поганих спогадів навіює. Вони витісняють її дитячі, світлі, сповнені тепла й любові. Переїде в менше помешкання. Треба лише попросити кілька днів відпустки.

– Пішли, – холодно покликав Андрій.

– Куди? – здивувалася дівчина.

– Куди-куди? У дитячу кімнату поліції, – він попрямував до себе в кабінет, Енжі мовчки слідувала за ним.

– От скажи мені? Де ти така взялася? Аж бісиш! – випалив Андрій.

  Анжела зніяковіло стояла посеред кабінету.

– Та сядь уже, бо стоїш як вкопана, – усміхнувся чоловік. – От що ти при мені зараз зробила?

– Нічого, – закліпала оченятами дівчина.

– Ні, то було більше ніж нічого! Ти провела Кита довгим щенячим поглядом, аж мене знудило. Зрозумій нарешті! Якщо він звернув на тебе увагу, то через те, що в тобі була якась таємниця, щось відбувалося навколо тебе, а він не міг зрозуміти, що саме. Чекав, що ти попросиш про допомогу, а він з’явиться, як лицар у блискучих обладунках, і врятує тебе, таку бідну й нещасну. І жили б ви щасливо! Тільки недовго, – Андрій зробив акцент на останніх словах. –  Микитосу швидко б наскучив весь цей дитячий садок і твої соплі. Тому він швиденько знайшов би когось зі здоровою психікою. Повір, я його знаю дуже давно.

    Енжі шокувала відвертість Андрія, але дівчина розуміла, що він каже правду. Якою б гіркою ця правда не була...

– І що я маю робити? – тихо запитала.

– Цілуй його так, щоб аж дах зносило, а потім розвертайся й іди геть! Як кажуть, «ні обіцянок ні пробачень», – він піднявся, витяг із шафки дорогі цигарки й закурив. – От до чого ти мене довела, уже палю з тобою, а тут ще роботи та роботи. Фліртуй зі мною при ньому, а не сиди типу «я така вся дівка на виданні, візьміть мене хто-небудь». Або: «ви мій останній шанс, бо мені вже скоро тридцять». Хай думає, що в нас щось було чи є, мені байдуже. Вважай мене змієм-спокусником, підбурювачем – ким хочеш. Тобі вже є 18, не малолітка, слава Богу, уже все бачила, не знепритомнієш. А може, ще колись і подякуєш, якщо дурепою не будеш.