Безсоння

ЧАСТИНА 20

         Увечері, замість Андрія, у заміський будинок Варвару відвіз Микита.

          Андрій повернувся додому приблизно через годину. Відкрив Стасиними ключами вхідні двері, бо свої залишив про всяк випадок Варварі.

          Дівчину знайшов нагорі, у кімнаті для тренувань. Вона сиділа на підлозі, у кутку, у напівтемряві.

– Гей! – гукнув. – У тебе все норм?

– Напевно, бувало й краще, – тихо відповіла.

      Андрієві так захотілося підбадьорити дівча, але не знав бідолаха, як це зробити. Тож поволі наблизився й опустився поруч.

– Мені шкода, що Арсен травмувався, – почав він.

– Так, і мені теж, – зітхнула Варя й скрушно додала: – Мабуть, не судилося мені взяти участь у тих змаганнях. От воно все й котиться до дідька лисого...

– А в мене для тебе дещо є, – інтригуючи, хлопець простягнув невеликий подарунковий пакет. – Тримай!

– Що це? – здивовано запитала Варя.

– Поглянь, дізнаєшся, – ледь усміхнувся у відповідь.

        Варвара запустила руку в пакет і витягла звідти два футляри. Один із дуже гарними модними окулярами в чорній оправі, інший – з контактними лінзами.

– Я справді погано бачу. Але… навіщо ти витратив стільки грошей? – зніяковіло запитала дівчина. – Мені й так незручно через усі ті проблеми, які створюю навколо себе. Стільки уваги до моєї персони з усіх боків.

– Перестань молоти дурниці!

        Андрій підхопився та ввімкнув світло, повернувся назад, знову присів поруч, забрав з долонь Варвари футляр з окулярами, розпакував і подав, щоб приміряла.

– Тобі личать! Я навіть радію, що старі перетворилися на уламки.

          Щоки Варвари почервоніли. Як школярка, вона не могла підвести оченята й поглянути на Андрія, який продовжив:

– А лінзи на той випадок, коли ти братимеш участь у конкурсі.

– Який конкурс? Без партнера? Ні, не вийде…

– Став свій трек, – молодик усміхнувся, схопився сам і підвів Варю.

        Вона нарешті поглянула йому в очі. А потім… миттю зробила рішучий крок назустріч Андрієві, обняла ніжно й поцілувала в неголену щоку.

– Дякую за все! 

***

          Андрій лежав у ліжку, втупившись в одну точку на стелі, намагався ні про що не думати й заснути. Рахувати вівці набридло, але не допомагало.

         За дверима почулися чиїсь кроки. Він визирнув і помітив знайому дівочу постать, яка просувалася в напрямку сходів.

         – Варю, – покликав він, але дівчина не відреагувала.

          Чоловік наздогнав її й легенько доторкнувся до плеча – Варя не відреагувала й продовжувала рухатися повільно й невпевнено. Андрія осінила здогадка: Варвара ходить уві сні…

          Молодик обережно підтримував дівчину, щоб не впала зі сходів. Діставшись кухні, вона, не просинаючись, схопила хлопця міцно за руку, потягнула за собою, лягла на диванчику поряд, ніжно пригорнувшись до нього, і міцно заснула.

          «Що за дівчина!» – подумав Андрій, усміхаючись. Під монотонне биття її серця в теплих обіймах і сам заснув.

 

– Доброго ранку, – побажав хлопець, коли Варвара, солодко потягнувшись, розплющила здивовані, схожі на два озерця очі.

Без окулярів дівчина змогла зрозуміти лиш те, що спала разом з Андрієм. Але чому і як там опинилася не могла пригадати.

– Я перепрошую, – знічено прошепотіла, намагаючись піднятися, але куди тікати, коли не розумієш, де ти є.

          Андрій поворушився й відчув, що все тіло заніміло від незручної пози на дивані. Варя озиралася довкруж і нарешті запитала:

– Де я?

– На кухні, – молодий чоловік посміхнувся. – І часто ти ходиш уві сні?

– Ні, інколи, коли дуже втомлююся чи після стресу. Мені так соромно… Сподіваюся, нічого «такого» я не робила? – вона почервоніла.

– Якби робила, я б добре запам’ятав, – Андрій ледве стримав усмішку. – Я приготую сніданок! Якщо хочеш, можу провести тебе до кімнати.

– Ні-ні, я вже якось сама, – Варя встала й спробувала загорнути щільніше свій шовковий халат.

         На годиннику, як не дивно, була чверть на десяту. Андрій уже давно так міцно не спав. Тож набрав Микиту й попередив, що вони запізняться.

        Варвара повернулася за пів години й поцікавилася:

– Ти бачив котра година?

– Так, – досить байдуже й трохи іронічно кинув  Андрій, – тож поспішати вже немає сенсу, можна снідати спокійно.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше