1. Прибулець

1. Прибулець.

Кидаючи каміння у діжку з водою, я проводив свій день. Час від часу читав інформаційні повідомлення спільного каналу Пальміри на репітері. Здебільшого безглузді, але, бувало, і потрібні. Так, наприклад, повідомлення про різку зміну температури вночі - з плюс десяти до мінус тридцяти - заставило перевірити мене мій спальний термос та поповнити запас дрів біля каміну. Всього п'ять аммо на місяць і Око тримає мене в курсі подій.

Клята погода, перепад у сорок градусів?! Та ви знущаєтесь! Не жилося, не цікаво було - маєте…. Кляті ідіоти зі своїм “мирним атомом”. Передайте аль Раммаху, Нобелю, Оппенгеймеру та всім іншим друзям щирі вітання, сподіваюсь, їм комфортно у пеклі. Та я і сам скоро передам. Найщиріші. Всі там будемо…

Мій щоденний ритуал кип'ятіння власної ненависті був перерваний тихим писком репітера. Згідно  з повідомленням програми - хтось зачепив одну з лазерних сигналок, неподалік від мого прихістку. Я швидко зник у будинку, додав до пістолета надійний ремінгтон, заліз на горище та став чекати.

Гостей я не чекав. Такого поняття як “гість” більше не існує. Рідко бувають ті, хто прийшов до тебе. Все частіше приходять за тобою. Я живу на окраїні майже знищеного вщент району без назви. Тут не селяться нормальні люди, та й взагалі ніхто не селиться. Серед руїн навколо мені вдалося знайти єдине придатне приміщення. З цілими дверима та каміном. От і вся вдача. Заклав цеглою розбиті вікна - апартаменти люкс. Тому випадково тут не з'являлися. Були ті, хто приходив за допомогою. Були ті, хто приходив вбити і поживитись. З останніми доводилось сперечатись на тему того, хто буде грати роль жертви, а хто мисливця. Я більше люблю грати мисливцем.

Двоє зайшли у двір, напружено та обережно. Уважно розглядаючи вікна сусідніх руїн. Один швидко кинув погляд на репітер у руці та стверджувально кивнув. Схоже підтвердив координати. Хтось мене здав. Лише декілька людей знають де мене шукати, цим питанням варто буде зайнятись. Один поводив стволом калаша і пішов вздовж лівої сторони двору, другий - з пістолетом - по правій. Я почекав трохи, спостерігаючи за ними крізь отвір у дошці що закривала вікно. Двоє йшли безшумно. Якби не сигналка - хтозна.... А зараз я обережно зняв одну дошку. Прицілився з папи-ремінгтона, БАХ! Жахнуло, помпа випустила рій роздратованої, вбивчої картечі. У ніс вдарив запах пороху. В руці тричі сіпнувся пістолет. Куля у відповідь розбила дошку над моєю головою та вибила хмару тріски і пилу, та все вже закінчено.

Через діри в стінах перебрався у іншу будову. Змінив позицію. Полежав ще з годину - більше нікого. Сигналки теж мовчать. Обійти їх майже нереально. Вибрався на двір. На жаль, дріб безповоротно пошкодив автомат лівого гостя. Саме його я виділив як найнебезпечнішого, йому і дісталась картеч, якою неможливо було промахнутися на такій відстані.

- А, хай йому, - прикро сказав я. Забрав магазин, на щастя не пошкоджений. Репітер розбитий, але можна буде показати Оку. Непогано було б витягнути якусь інфу. Більше нічого цікавого. У другого, в якого я стріляв з пістолета, два влучення. Одне в руці, інше - смертельне - у голову.

- Два з трьох - коментую я і піднімаю казковий пістолет Зиг Зауер. Нюхаю його - пахне німецькою якістю. Так мені здається. Колись в мене був такий, але той вже своє відстріляв. А цей майже новенький. Непогана заміна моєму старому маку. Прилаштовую на пояс трохи потерту кобуру. І все. Тут теж більше нічого.

Поки я перетягнув тіла у сусідній двір, де були завчасно приготовані мною ями, став крапати дрібний дощ. Я взявся за лопату і почав закидати їх землею. Мій приватний цвинтар. Пустою залишилася лише одна. Треба буде оновити комірки. Але це вже буде завтра.

Повернувся додому. На двох менше. Не дякуй, природо. За вікном сіріє, пора розпалювати вогонь у каміні і готуватись до кріоконсервації. Холоднішає досить швидко. Пара з роту валить ніби я якийсь теплохід…

Спальний термос не підвів. Я дожив до ранку. Камін вже не горів. Сонце давно встало. З мінус тридцяти ми знов повернулись до плюс дев'яти, згідно з інформацією на репіторі. Я лежав далі, без жодного бажання та мотивації вилазити з кокону. І тут я згадав, що мене збудило. Сигналка! Знов! Я вистрибнув з термосу, обережно відсунув цеглу у стіні та подивився у двір. В центрі двору, на великій дорожній сумці сидів хлопець. Пусті руки на колінах. Сидить, чекає. На кого? На що?

Я декілька разів змінив позицію, роздивляючись ситуацію навколо - нікого. Вийшов на двір. Хлопець встав, побачивши мене та зробив крок вперед. Але відразу ж зупинився, побачивши направлене дуло ремінгтону. Подивився мені у очі і раптом щиро посміхнувся.

- Привіт, мене звати Тім, - сказав він. І тоді я відразу зрозумів хто переді мною - ІДІОТ. В червоній, демаскуючій куртці, яку було видно за кілометр. З великим туристичним рюкзаком і дорожньою сумкою. Легка нажива. Без зброї. Усміхається він. Тут плакати треба. Єдине, що мені було цікаво - це як він ще досі живий. Але я не дуже допитлива людина.

- Забирайся звідси, - сказав я. Від хлопця просто тягнуло проблемами.

- Я шукав тебе.

- Так? - от зараз ми і дізнаємось, хто роздає мою адресу наліво і наліво. - І хто ж тобі підказав, де мене шукати?

- В одному закладі, “Калібрі”, там є білий чоловік...