Битва Кланів. В пошуках світла

3.

Скільки мене не було? Скільки мене не було де? Чи час ще має якесь значення? Та “значення немає ніщо”. Звідкись я знаю це. Можливо це сказав мені Сивий, у черговому приступі алкогольного пророцтва, можливо я прочитав це у запаленому оці Альбіноса. Та швидше це слова Ганга, який ніс мене, помираючого, на своїй спині з поля бою який неможливо було виграти. Все марно. Нічого не існує, життя витікає через відкрите вікно у тілі. Тіні забутих друзів сумно дивляться на мене через товсте скло, яке відділяє світ живих від світу мертвих. Вони чекають надто давно. Так давно, що я перестав пам'ятати їхні імена. І їм сумно від того. Та нехай. Чим більше імен, тим більше болю. А коли імен немає, немає і болю. І тоді залишається сама… лють. Та от на склі, що відділяє світ живих від світу мертвих, з'являється тріщина, одна, друга, вони розширюються, повзуть по всьому склу. На обличчях колишніх друзів з'являються посмішки. Був час кидатись іменами, та настав час їх збирати….

Я відкрив очі. Отже кляте скло витримало. На цей раз.

- Яке скло? - одразу питає знайомий набридливий голос.

- Двокамерне, - відповідаю я домашньому телепату. Сідаю. Я весь мокрий, та не від дощу. Все тіло в поті, і його зводить солодкою втомою. Такий ефект я відчував всього двічі за життя, та його не сплутаєш ні з чим. Ну так, дійсно. Неподалік, у жовтому світлі хемілюмінесцентних паличок, валяється медкомплекс “Хаммер”. Підтягнув до себе, прочитав діагностику. Зламана лопатка, пару ребер та тріщина у хребці. Задіяний хрящево-кістний зрощувач, стимулятори, знеболюючі та ще купа всякої муті під кодовими назвами. Налікувався на ящик амо. Нажаль “Хаммер” майже одноразовий. Хіба що знайти до нього повні картриджі. Але коштують вони…

- Ти би помер, - виправдався Тім, коли мій погляд наткнувся на відкритий хардбег. Потім я почув дівочий стогін, та повернув голову туди, де лежала Католіна. На старому матраці. Поряд лежав другий “Хаммер”. Спочатку я подумав, що зараз добряче комусь всиплю. Може навіть обом. Але потім зрозумів, що не зважаючи на стимулятори, ще не готовий до такої активності.

- Вона би померла, - виправдався вдруге Тім.

- На все воля Божа, - з злістю сказав я, - окрім того, щоб ритись у моїх речах. Наступного разу це буде коштувати тобі зубів, може навіть всіх. А за другий Хаммер ти мені тепер винний.

- Мені все одно. Якби міг, віддав би їй свій.

- Добре так казати, коли ніхріна не маєш! Ану давай свій рюкзак, зараз перевіримо, що ти там носиш! - я протягнув руку, Тім не дивлячись швирнув свій рюкзак. Мене це обурило і рюкзак одразу перестав мене цікавити та зі всього маху полетів у стіну, вже від мене.

Коли червоні куліси трохи зійшли з очей, я озирнувся навколо. Світла від паличок вистачало лише щоб побачити їх двох, та неясні обриси по контуру. Я важко підвівся на ватних ногах, не відчуваючи половини тіла. Взяв ліхтарик з хардбегу, покрутив ручку зарядки. Підійшов до дівчини, подивився на діагностику другого Хаммеру. Судячи з усього, танатос влучив Каталіні у ногу і частково її ампутував. Хаммер запустив складний процес регенерації тканин та кісток. Я посвітив далі та пішов у пітьму. Старий мотлох, шкіряні сідла, пончо, газонокосарка, генератор, та авто під тентом. Без всяких сподівань я потягнув за край тканини та стягнув її повністю. Старезний джип відкрився моїм очам. Таким місце у музеї. Хтозна чому власники ранчо не віддали його на утилізацію. Ніяких ядерних батарейок та сотових шин, електро-магнітної підвіски та екологічних матеріалів. Все старе, брутальне, цілковитий консептуальний хардкор сивої давнини. Колеса здуті та лежать на дисках. В салоні пахне пилом. Рівень палива у баку нульовий.

Я сів за кермо, провів по ньому рукою. Зручно сидіти. Колись на такому навіть їздили. Непогано було б, раз і поїхав. Чотири-п'ять годин - і у столиці. Ще п'ять і вдома. Диван на колесах. Я намацав ручки регулювання сидіння, відкинувся та почав втикати у світло бежеву стелю позашляховика.

- Поїде? - з раптовою надією запитав Тім десь поруч.

- Ага. Поїде, нагодує, витре соплі, попестить та вкладе спати.

- А в чому проблема? Палива немає? - подивився він на рівень, рішуче відібрав ліхтарик і пішов шарудіти під стінами. - Є! - радісно закричав він і прибіг до мене, очікуючи на позитивне підкріплення у вигляді собачих ласощів. В руках каністра, трясе, щоб я почув як переливається рідина.

- Яка чудова новина, - в моєму голосі зовсім відсутня радість. Тільки іронія. - Може там і акумулятор є зайвий?

- Є!

- А ще що?

- Та в чому справа?

- В тому, що це музейний експонат. Відлуння минулої епохи, яке знайшло свій останній прихисток у цьому гаражі. І більше нікуди ніколи не поїде. Цей Буцефал вже своє відстрибав. Дай йому спокій. І мені.

Але Тіма так легко було не зламати. Під його рішуче сопіння я переліз на пасажирське сидіння. Він перевірив наявність ключів у запаленні, відкрив капот та почав шарудіти.

Колись я заводив такі авто. Навчився робити профілактику та заводити, навіть керувати. Я багато чому навчився. Як виявилося, всі мої знання, отримані до Війни Водолія, не були варті жодного стресу у сідничних м'язах. О котрій годині вставати, на якому автобусі їхати на роботу, скільки коштує кілограм цукру, курс долара, назви курортів, імена зірок, магазини зі знижками, бренди, гонитва за технічними новинками… Все дійсно важливе та необхідне для життя робили за мене, і подавали у барвистому блискучому упакуванні в обмін на валюту. За мене виживали, за мене будували, за мене думали і винаходили, за мене полювали і готували. І коли система дала збій, коли люди навколо залишились наодинці із непідйомним багажем непридатного для життя знання - виявилося, що є інше Знання. З великої літери. Найнеобхідніше для виживання. Те, чим володіють одиниці. Я знаходив таких людей, я платив їм, я працював на них, щоб вони поділились, навчили. З якого боку брати автомат, як вносити поправки при пострілі зі снайперської гвинтівки, як розвести вогонь без сірників та запальнички, як розмовляти та вести себе в світі, де кожна слабина видає тебе не гірше від Брута, що зрадив Цезаря. Я вчився роками і багато віддав за свої уроки. Та отримав безцінне. Пережив багато своїх вчителів.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше