4.

Знову біг. От і виявили найважливіший вид спорту. Тисячі років існування людства саме біг був найкращим другом людини. Ми полювали, ми втікали, харчувались у першому випадку і намагалися не стати харчами у другому. За тисячі років існування цієї дисципліни, нормативи та винагорода не зазнали ніяких змін - біжи швидше за свою жертву, щоб мати що їсти. Біжи швидше за свого мисливця, щоб він, падла, здох із голоду. У минулому житті, там де все таке ванільно-миле, де я йду під руку з власницею щоденника, знайденого мною у руїнах, ми підходимо до озера і годуємо крихтами хліба білих лебедів. В тому житті я міг би стати професійним бігуном. Точно став би.

За роки виживання я бігав стільки, скільки не бігав жоден марафонець за свою зіркову кар’єру. І що тут скажеш, я навчився отримувати задоволення від процесу. Я забував, що слід переставляти ноги. Подвійний уривчастий вдих через ніс, подвійний видих через рот - мій власний винахід. Концентруюсь на диханні і воно вводить мене в якийсь медитативний стан, де відстань - лише бар’єр між мною та ціллю. А ціль завжди одна й та сама - Життя, що біжить попереду у коротенькій білій сукні, втікає, накиваючи ніжними босими п’ятами. Але мати недарма мене запевняла, що у колишній реінкарнації я був ягуаром. Від мене ще ніхто не втікав. Я наздоганяю свою здобич. Вдих-вдих, видих-видих. Я дивлюсь на неї боковим зором. Вдих-вдих, видих-видих. Я переганяю життя. Вдих-вдих, видих-видих. Я дивлюсь назад, а воно посміхається дівочою посмішкою, і махає мені услід - біжи, Лютий, живи!   

Не знаю, чому саме ми вижили. Жнець спав, здох підчас стихійного лиха, не міг стріляти уночі, чи спрацювали наші заходи та нас укрив туман - але пострілу так і не було. Я вже давно перейшов на крок, але всеодно тримав хорошу швидкість. Двоє волоклися позаду, на цей раз абсолютно мовчки. Не думав, що дівчина встигла повністю відновитись після травми, але їй вистачило сил навіть на те, щоб притримувати Тіма. Чудо-магія “Хамера”, від спогадів про втрачений медичний комплекс, скрипнуло жаб’яче сердце. Але варто було признати, що Католіна також боєць за життя. Мало я зустрічав таких дівчат, дуже мало. На жаль, більшість або попадала вчасно під захист якогось принципового клану, або ставала жертвою. Силіконовою лялькою для задоволення хіті сильних самців. Лялькою користувались, ляльку ламали і викидали на сміття. Не далекоглядно, марно, гидко. Але так було. Новий світ. Чоловічий світ. Та чи було колись інакше?...

Від того ще більше дивним виглядав “Ефект Католіни”. Дівчина або мала носити на собі шеврони могутнього клану, щоб відлякувати від себе залицяльників, або мати постійний захист у вигляді могутніх чоловічих спин. В іншому випадку ставалося те, що сталося, за ноги-руки і у Місто-Плачу. Тож де її група? Чому вони розділилися?

Я подивився через плече, мої супутники все більше і більше відставали. Довелося збавити темп та зрівнятися з ними.

- Ви розумієте, що питання з танатосом не вирішено? - запитав я, намагаючись надати їх лінивим рухам вмотивованої швидкості.  

- Так, - по-дорослому відповів Тім. - Дякую, що закрив нас собою, - раптово і зовсім неочікувано подякував він.

- Дякую, - повторила Католіна, та втомлено провела по моєму плечу рукою. “Лютий хороший” - почув я у їх думках. Хороший песик, йди сюди, ми тебе попестимо. Що за маячня?   

- Прикривав я тільки тебе, і тільки тому, що в нас договір. Я тебе захищаю - ти мені платиш.

- Навіщо ти прикриваєшся своїми принципами? Чому просто не признати, що ти щось зробив заради інших?! - обурився Тім.

- Бо це не так! Витлумач собі! Ти мені не друг, не брат, не рідня! Ти привів до мене біду ще до нашого знайомства! За тобою полюють і ти навіть не збирався мене про це попередити. Не оголосив при умовах договору весь ризик. Знехтував моїм життям тільки тому, що тобі важливіший твій секрет. Тож не треба тут морочити мені голову своїми казочками при лицарську честь та відвагу! Ти не Король Артур і чхав ти на своїх лицарів, в тебе свої цілі, заради яких ти готовий переступити через голови! І ти тільки далі й далі ускладнюєш мені виконання мого завдання. Не виконуєш мої накази, береш попутників. І ця тварь, що полює зараз на нас - теж по твою душу! Тому позбав мене лекцій на тему кармічного бумерангу та ввічливої доброзичливості.

На диво клієнт не став сперечатись, лише задумано замовкнув, відвівши погляд. Отже, він все знає. Ціллю цієї промови було зрозуміти наскільки він інформований про своє особливе значення для клану Атом. Вияснили. Знає. Знав і про те, що за ним будуть полювати. Клятий невдаха. По-доброму можна було на цій ноті з ним прощатись, клієнт занадто багато від мене приховав, і знехтував моїм життям. Точніше навіть підставив. Ті двоє, що прийшли перед ним, знали куди він йде, вони вирішили вбити мене і дочекатись Тіма. Та прощання зараз нічого б не змінило. Повертатись назад не можна, десь там, можливо, за нами прямує жнець. Навряд чи йому буде цікаво, що до його цілі я вже не маю ніякого відношення. Якщо і розходитись, то тільки після вирішення цієї маленької проблемки.

“Я люблю мріяти на самоті. Коли думки звучать у тиші, вони особливо дзвінкі і особливо важливі. Ніщо не забиває ефір, я сиджу під великим деревом у парку і мрію. Про дрібниці та забаганки. Про щось особливо важливе тільки для мене. І все збувається, з часом. І важливе, і не дуже. Головне - не розучитись мріяти”...