7.

Солоне холодне тіло океану обурено вибухає нескінченністю хвиль. У воді все - життя і небуття, філософія безсмертя та караюча міць. Їй байдуже, з чим я прийшов, океан холодний до мене. Від менших хвиль вдається ухилитись, але найбільша - невідворотна як рок долі. Я бачу її початок - це день мого народження, мого другого народження, коли у Doomsday Clock закінчився завод. Я знаю, що десь там її кінець, але чи зможу я здолати нездоланне? Хвиля підносить мене і я відчуваю, як дошка під ногами набирає швидкість. Вже немає можливості зупинитись, немає ніякого “назад”. Все що треба - тримати баланс. Один неправильний рух - і океан зжере мене, змеле у сіль. І я балансую. Між життям і небуттям. Я недосяжний для філософії безсмертя, але занадто вразливий для караючої міці. Я балансую. Свистять кулі, летять гранати, ножі. Кожен м’яз напружений, кожен відіграє свою роль, я цілковито сконцентрований. І я ще живий.

На березі збираються глядачі. Вони ставлять останні гроші на мою смерть. Вони готові віддати мене в жертву океану і молитись, щоб ніколи знову не стати мною - приреченим серфером долини смерті. Вони заїдають свій страх попкорном, вони кричать слова, які нічого не значать. Їх обличчя складаються у суцільне мерехтіння пустих очей. Їх імена - імена всіх, кого мені довелося позбавити життя. Вони мріють, щоб і моє бездиханне зламане тіло викинуло на пісок. Та я тримаю баланс, поповнюю список імен, і зовсім не збираюсь помирати....

- Мені більше не страшно, Лютий, - каже вона, не піднімаючи голови. Вогнище догоріло і на каміннях з’явилась сітка з м’ясом, яке колись називалось Чпоком. - Більше мене нічого не налякає. Я просто хочу, щоб все скінчилося.

Не думав, що вона пам’ятає мене. Та чи мало це якесь значення? Ми зустрілись давно. Може рік, може десять тому. Сотні тисяч хвиль позаду.

Я йшов на ринок Пальміри поповнити запаси провізії. В той проміжок часу в мене не було проблем з кланами, тому я йшов тільки через їх території, де всюди були вартові. Не хотілось витрачати залишки амо, щоб доказувати комусь своє право на життя. Тому не очікував пригод. Я був голодний, злий та цілеспрямований.

На одній з бічних вулиць я почув веселий сміх та улюлюкання. За межею кланової території Змій, що була проведена червоною фарбою по асфальту, зібралась група веселунів. Вони штовхали один одному дівчину, не даючи їй ані впасти, ані рівно стояти. Перед червоною лінією вже зібрались глядачі. Три змії, що вартували цей шмат території.

- Як там з кодексом паладинів? - запитав я в них. - Не збираєтесь допомогти?

- Не можемо, - сказав старший, з номером шість на плечі. - Вона за межею, на нейтральній території. От якби вона перетнула її та втекла до нас - тоді ми в своєму праві, а вона була б під нашим захистом. Для чогось вона ж туди пішла? Отже на щось розраховувала.

- Це Тала, - сказав один з кадетів. Справжній велетень з суворим поглядом сірих очей. - Її батька та брата вчора вбили. Вона приходила до центру кланів за справедливістю, але їй відмовили. Дівчина у розпачі, залишилась без захисту, та не знає, що робити.

- Так може якраз захист вона і знайде? - посміхнувся шостий. - Зараз стане дружиною одного з цих вилупків. Або й всіх одразу.

Веселунам надоїло грати у м’яча, вони повалили дівчину на асфальт та почали зривати з неї одяг. Здоровань стиснув кулаки та зробив крок уперед.

- Стояти! - скомандував шостий. - Поки ти змій, ти не маєш права втручатись.

Кадет швидко зняв з себе куртку з нашивками.

- Зброя кланова, - повідомив старший. Здоровань криво посміхнувся, поклав на куртку пістолет та впевнено пішов уперед.

Як тільки він перетнув червону лінію, один з вилупків свиснув. Вони вмить залишили дівчину та переключили свою увагу на змія. У руках бита, ланцюг, ніж та металева труба. Вогнепальна зброя є, але витрачати амо на одного ідіота без зброї ніхто не збирався. Четверо проти одного.

- Бажаєш приєднатись? Ставай у чергу, - сказав той, що був з битою. Змій мовчки йшов далі.

- Чи ти герой? - запитав сантехник, стискаючи трубу. - Ну, одним героєм буде менше…. - останні слова прозвучали нервово, бо здоровань вже був досить близько і не показував ані трохи страху.

Сантехник вдарив, але передпліччя змія дуже швидко опинилось під трубою, блокуючи замах. Кулак, що прилетів у відповідь, видалив з обличчя вилупка ніс, не гірше гумки фотошопу. Бита і ланцюг налетіли одночасно з флангів. Змій припав на одне коліно від болю, але ланцюг встиг схопити. Різко смикнув на себе, схопив нападника за одяг і вчасно закрився ним від удару ножем. Відштовхнув скалічене кричаще тіло на бейсболіста. В цей момент супротивнику, що був з ножем, надоїло гратись в спаринг, він відскочив назад та швидким рухом завзятого дуелянта, потягнув з-за поясу пістолет. Змій якраз відволікся на новий напад бейсболіста та ризикував не дотягнути до суперфіналу. Куля вдарила у груди і тіло з хрипом повалилось на асфальт, доживати свої останні сповнені біллю секунди. Покидьок з ножем так і не встиг дістати пістолет, бо у своїй кровожерливості не помітив, що межу перетнув і я, просто трохи пізніше.

З бейсболістом у змія зав’язався бій з фіналу класичних бойовиків, де герой та його антипод мутузять один одного з півгодини. Мені було не цікаво. Я підійшов до своєї жертви, закрив пусті скляні очі, щоб не підглядав. Забрав пістолет, та декілька патронів калібру 5.45, що знайшлися у кишенях. Непогано. Вже можна розраховувати на нормальну їжу кілька днів. В цей момент хтось захрипів зліва. Очікувано - хрипів бейсболіст, а над ним стояв змій і душив його ланцюгом. Нарешті щось хруснуло, бейсболіст одразу став м’яким і безпечним.