8.

Мене хтось штурхав, намагаючись розбудити. Я передбачувано відкрив очі. Розчарування лимонною кислотою попало на язик та перекосило моє обличчя.

- Ти так не радий мене бачити? - запитала Католіна похмуро.

Але справа була не в ній. Я озирнувся по сторонах, знайшов піхотну лопатку, прищеплену на стіні перед виходом, підняв свою рятівницю та важко вийшов з фургону.

Назовні блукав Тім, я навіть не подивився в його сторону. Він хотів щось сказати, але помітив дівоче тіло на моєму плечі і промовчав.

Земля ще не відійшла від морозних обійм льодяника і копати було вельми важко. Але я не відчував втоми, в кожен удар лопатою в землю я вкладав свій біль, лють і розчарування. Мені було гидко і самотньо як ніколи. “Мій приречений серфер” - сказала вона. Я повірив. Марив і не шукав слідів від куль, які мали бути на її животі. Обіймав її і думав - якщо ми зможемо пережити цю ніч, я зобов'язаний буду довіряти їй, нарешті… комусь. Ніч закінчилась і Тали не стало. Не стало для мене, не стало для цього світу...

І на мить я прозрів, з неба вдарив промінь світла і осяяв мене, самотнього, заблукалого, нерозумного. У всьому є зв’язок і все повертається старим як світ кармічним законом бумерангу. Колись я врятував Талу, крізь час і простір ми зустрілись знову, і тепер вона віддала життя за мене. Так само нещодавно я врятував Католіну і її группа знищила у відповідь моїх ворогів. Невже моя місія в тому, щоб не дати загинути тим, хто несе у собі шматочок світла? Врятувати їх, частково невинні, душі, випадково закинуті одразу на сьоме коло пекла? Я стою у першому поясі, дістаю з Флегетону за руку всіх, хто ще не втратив людське обличчя. А у відповідь - бумеранг, що і є силою життя, береже мене, як хірург улюблений скальпель. Тоді для чого померла Тала? Невже тільки для того, щоб я це зрозумів?

Я зупинився, зі стертих долонь йшла кров. Втомлено впав на коліна, зробив величезний ковток прохолодного повітря, якого здалося так мало. Велес мовчки забрав у мене лопату і продовжив копати. Католіна простягнула пляшку води і я слухняно спустошив половину.

- Ти її знав? - запитала вона тихо.

- Ледь-ледь, - признався я. - Як ви знайшли мене?

- У Велеса є сканер репітерів. Ми відслідковували твій номер. Ти не повернувся у Пальміру і це виглядало підозріло. Ми були вже в дорозі, коли зрозуміли, що насувається льодяник, знайшли перший-ліпший прихисток, та твої координати були далеко від будь-яких будинків. Твій репітер не рухався і я подумала, що ти попав у халепу. Попросила Скаута перевірити.

Скаут. Снайпер непогано так прикрив мене. За чверть хвилини знищив самотужки майже весь анархічний клан.  

- Але чому? - запитав я, маючи на увазі її ініціативу.

- Ти казав, що втомився мене рятувати? Я сподіваюсь, ти перепочив, - легка посмішка торкнулась її губ.

Лопата ще тричі міняла руки, Нік, Скаут і навіть Тім - всі доклали зусиль аби Тала знайшла свій останній прихисток. Я не розумів до кінця їх мотивів, але зараз був тільки вдячний за це. Тіло боліло і пекло, місяцями все-таки обморожене, думки плутались, і я впадав у різні крайнощі настрою.

Здається, мене щось питали, але мені потрібен був час на самовідновлення і я майже ні на що не звертав уваги. За вікном почали свій рух поля. Мелькали іржаві вказівники. Шумів потрісканий асфальт. Давно вже я не пускав все напризволяще. Хтось щось за мене вирішив - і от я у фургоні, їду кудись. Чому так? Що змінились? Що заставило мене настільки послабити самоконтроль? Втома? Втрата? Чи відчуття безпеки? Невже я довірився цим людям? Хай і на певний час….

Їхалось не довго, може з годину. Швидкість була невелика, постійно доводилось об'їжджати покинуті авто, та і сам асфальт був налаштований досить вороже, він розкривав свої нескінченні голодні пащі в надії відгризти колесо. Врешті батареї фургону виснажились. За цей час ми здолали майже п’ятдесят кілометрів, що для пішохода було нереальною дистанцією за добу.

Зупинились на заправочній станції. АЗС виглядала на диво пристойно, якимось чудом, навіть скло у вікнах залишилось цілим.

- Я так розумію, твої речі розкидали? - Католіна протягнула мені пустий хардбег. - Ми ще нічого не брали, подивись, що тут твоє.

Вони покинули фургон, кожен із своїм рюкзаком. Велес і Нік одразу відкрили задні двері і почали діставати розібране сонячне зарядне для нашого транспорту. Я набив хардбег своїми речами, пройшовся по скринях, вже з зламаними замками, і взяв дещо зверху. Обтерся вологими серветками, змінив білизну. Навісив на себе бронік, зброю і настрій трохи піднявся.

Панелі вже стояли на землі, кабель від них тягнувся до зарядного гнізда фургону. Але небо було непривітливо похмуре і сподіватись на швидке продовження подорожі не вартувало.  

Я сів під колесо, відкрив ножем трофейну консервну банку, всередині попалось згущене молоко. Нічого - та знахідка! За п’ять хвилин я з’їв всю, щедро запиваючи водою, якої в фургоні було вдосталь. На вулиці стояв тільки Скаут, всі інші возились у колишньому супермаркеті АЗС. Він стояв біля дерева неподалік і щось тихо бубнів. Коли я проходив повз нього, побачив на дереві великого ворона.

Всередині було, на диво, достатньо комфортно. Мінімум сміття, нічого розтрощеного, цілі вітрини, холодильники з напоями, декілька круглих столів кафешки, за одним сидять Велес і Католіна. Десь в глибині приміщення шум, напевно там двоє інших. Я взяв з холодильнику банку коли.