Біла орхідея

Розділ 9

- Хто тут? – Лячно подаю голос.

Різко вмикається світло і до кухні швидким кроком увійшла блондинка вульгарного вигляду, спочатку вона незрозуміло моргнула, відступила на крок і врешті-решт, склала руки на грудях.

- Ти ще хто? – Запитала мелодійним голосом вона.

- Ти, мабуть, Тамара, - констатую з полегшенням.

- Ах, - протягла вона. – Зінчик не говорила мені, що у неї з’явиться нова квартирантка. Коли ти приїхала? – Вона ходою від стегна підійшла до холодильника, а я по інерції відступила в сторону.

- Вчора.

- Хм… І як же тебе звати?

- Азалія.

- Рада знайомству, моє ім’я ти вже знаєш, - смикнула вона куточком губи. – Десь тут був мій сік… - Вона схилилась до холодильника.

- Я не пила його, - швидко відповідаю.

- А хіба я пред’являю тобі якісь претензії? – Здивовано сказала Тамара, дістала пак соку, відвернула кришку і почала пити прямо звідти.

Напевне з хвилину я чекала доки вона втамує свою спрагу.

- Ну, чого мовчиш? Розповідай про себе: хто ти, звідки ти, чим дихаєш… - Тамара з очікуванням вдивлялася в моє обличчя, після чого витягла з-під столу табуретку і вказавши мені на неї, сама підійшла до вікна, відчинила його впускаючи прохолодне повітря, сіла на підвіконня та діставши з сумочки сигарети, запалила одну. – Ти що таткова донечка чи просто соромишся? – Поглянула на мене крізь сигаретний дим вона.

Я підходжу до столу та сідаю на табурет.

- Це не зовсім так, - тихо мовляю. – Я просто не знаю з чого почати.

- Почни з самого початку. Можу привести тобі приклад на власному житті, заодно познайомлю тебе зі мною, - усміхнено підморгнула мені Тамара. – Я родом із Ужгорода. Після закінчення 9-ти класів, подалася вчитися до бурси на повара, грошей в моєї родини не було, тому на університет я навіть не думала розраховувати. Довгі роки працювала в міській столові, а потім вирішила, що мені потрібні зміни. Кар’єрного зросту ніякого, одні й ті самі обличчя клієнтів кожного дня та й заробітна плата викликала в мене сльози. Рішення поїхати до Києва за кращими перспективами прийшло до мене лише 3 роки тому, я відразу зібрала валізи і тепер живу та працюю в столиці.

- Ким ти працюєш?

- Мені пощастило. Знаєш, я добре вмію ладнати з людьми, тому за допомогою хороших знайомств мені вдалося влаштуватися в модельний бізнес.

- Значить, ти модель? Ходиш по подіуму чи просто фотографуєшся? – Не приховую свою зацікавленість я.

- Скільки по-твоєму мені років? – Задає зустрічне питання і я дещо вагаюся.

- 19?

- 31, - з гордістю констатує факт. – Генетика – неймовірна штука, в моєму роду всі виглядають молодо. В такому віці я ходжу по подіуму і всі думають, що я юна дівчинка.

- Ого, - дивуюся підійнявши брови. – Ти не виглядаєш на свій вік.

Тамара усміхнено схиляє голову і знову дивиться на мене.

- Тепер твоя черга.

Відчуваю суху шкіру власних долонь, коли проводжу по них пальцями.

- Ну… Я виросла в селі Андріївка.

- Провінціалка, - констатувала Тамара.

- Можна і так сказати, - згідно хитаю головою. – Я закінчила Сумський університет в напрямку маркетингу. До Києва теж подалась в пошуках кращого життя. Мені 29 років.

Тамара хмикнула.

- Якась коротка розповідь вийшла, тобі так не здається?

- Я не люблю про себе розповідати, - тихо зітхаю.

- Ей, заспокойся. Ми просто спілкуємося. Це називається знайомство, - виставила вперед долоні вона.

- Так, я знаю.

- Як ти потрапила до Зінаїди? Наскільки я знаю, вона не подає оголошень в інтернет, бо не вміє ним користуватися.

- Мені допомогли, - невизначено відповідаю.

Тамара закотила очі під лоба.

- Ти така таємнича. Мене казять такі люди, - вона викинула допалену сигарету і зачинила вікно. – Ти ще не знайшла роботу, так?

- Сьогодні ходила на співбесіду, мене взяли.

- Рада за тебе. Наявність диплому багато чого може вирішити? Не думаю. Навчання в наш час нічого не значить. Розкажи мені про Суми, про університет, як там було?

- Я… не знаю, - з останнім словом у мене виривається істеричний сміх.

Тамара дивиться на мене, як на божевільну.

- Як це? – Кліпала очима вона. – А! Ти навчалася заочно, але ж навіть в такому випадку в університет потрібно приїздити. Щось я нічого не розумію, - зовсім розгубилася Тамара.

- Тобі можна довіряти? – Запитую.

- Звичайно.

- Зараз я все поясню. Мої батьки знаходяться в релігійному клубі, священний напрямок, свої правила. Швидше за все цей клуб можна назвати просто звичайною сектою. З самого дитинства мені не дозволяли покидати територію села. Мій перший телефон з’явився в мене у 18 років, а ноутбук у 21. Тато не дозволяв користуватися інтернетом, адже інтернет погано впливає на свідомість, так він вважає.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше